Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 31

Ліва? От хитра лисиця! Не домоглась уваги Інгвара і вирішила таким чином завоювати його прихильність. Хвиля гніву піднімається в душі. Я вже відкриваю рот, щоб висловити все, що думаю і про саму дівчину, і про безпринципну відьму, яка їй допомагає, але Йорун попереджувально виставляє долоню і завмирає, схиливши голову на бік, немов до чогось прислухаючись.

- Збирайся! - через секунду оголошує вона. - За тобою вже прийшли.

Вже не сперечаюся, відкладаю ніж і витираю забруднені соком мандрагори руки ганчіркою. Потрапити додому хочеться більше, ніж з'ясовувати стосунки з відьмою. А що робити з цим зіллям я і сама придумаю, у всякому разі, простежу, щоб воно не потрапило в їжу вікінга, або попереджу його.

Обтрушую поділ сукні від крихт, і навіщо потрібно було гарне вбрання одягати, і швидко вибігаю з хатини.

- Стривай, не поспішай, - кричить мені услід Йорун і наздоганяє вже біля порога. - Повертаю твоє. Він скоро тобі знадобиться.

В руках у мене опиняється втрачений щоденник Деглана. Стискаю до болю в пальцях важливу для мене річ, відчуваючи, як вона буквально пульсує в долонях від накопиченої в ній сили і знань. Тепер у мене ще більше причин повернуться додому. За всяку ціну.

Інгвар терпляче чекає мене на галявині біля будиночка старої і, кивнувши відьмі, відразу хапає мене за руку, як тільки опиняюся в межах його досяжності.

- Все гаразд? – першим ділом запитує чоловік, допитливо заглядаючи в мої очі.

– Так. Все чудово – неуважно відповідаю, прислухаючись до того, як холодить шкіру палітурка щоденника, захованого за пазухою.

- Приведеш її через три дні – наостанок каже відьма і ховається за дверима, а через хвилину, до будиночка підбігає те саме біленьке козеня і починає вперто буцати дерев'яну стулку безрогою голівкою, поки його не впускають всередину. Кумедна тваринка. Я гадала, у відьми повинен бути кіт…

- Інгваре... - починаю, але ловлю на собі незадоволений погляд вікінга і швидко виправляюся. - Пане Інгваре, Чи можу я побачити своїх друзів? Що з ними? Де вони?

– З ними все гаразд – крізь зуби цідить бридкий варвар. - Працюють разом з усіма, не скаржаться і не влипають в неприємності на відміну від одного непосидючого невгамовного дівчиська.

Це він про мене? Коли це я скаржилася? Та й уненде цих побачила не зі своєї провини.

- Мені можна буде їх побачити? - тихо питаю, потупивши погляд. Чого він так злиться, не розумію. Хіба я в чомусь завинила?

- Всіх? Або ... когось конкретного? - спантеличує питанням Інгвар.

- Що? - мимоволі перепитую, піднявши голову і вдивляючись в обличчя варвара. Що він має на увазі?

- Я питаю - ти про всіх турбуєшся або про когось конкретно? - різко зупиняється чоловік

- Конкретно? Про всіх... - спантеличено кліпаю очима. - Яка різниця?

Рішуче не розумію, що його так розлютило.

- Велика, - ледь не гарчить цей дикун і раптово впивається мені в губи поцілунком.

Мене ще ніхто так не цілував. Жорстко. Владно. Немов заявляючи свої права. Змішуючи в простому з'єднанні губ і пристрасть, і злість, і лють. Його пальці перебирають волосся на потилиці, розтріпуючи і без того неслухняні пасма. Інша рука міцно притискає до жагучого чоловічого тіла, обвивши талію, немов сталевим обручем.

Зібравшись з силами, намагаюся відштовхнути його, але куди там - легше зрушити гору.

– Ти... Ти... Ви... Інгваре... Пане ... - ледь він відпускає мене, намагаюся зібратися з думками. - Навіщо? Що це було?

- Сама не здогадуєшся? - хмикає чоловік, нарешті, випускаючи мене з обіймів. - Даю тобі час звикнути. Я вирішив, що ти все ж будеш належати мені. Отже, якщо у тебе є якісь теплі почуття по відношенню до кого-небудь, раджу забути про цю людину.

- До кого? До ченців? - пирхаю від абсурдності ситуації.

- Один з них, наскільки мені відомо, вже не чернець... - задумливо промовляє варвар і, знову схопивши мене за руку, незворушно продовжує шлях. І лише різке і глибоке здіймання під час кожного вдиху грудей вікінга вказує на те, що він не такий спокійний, як бажає здаватися.

Я ж киплю від гніву. Належати йому мені не хочеться ні краплі. Я взагалі не бажаю кому-небудь належати. На мить в пориві люті зовсім забуваю, що я рабиня, і вже є його власністю, але потім реальність, немов запорошеним мішком прибиває мене, вибиваючи весь дух. З недавніх пір мої бажання в розрахунок не беруться. Тільки ось я зовсім не збираюся тут залишатися навічно. Але варвару про це знати зовсім не обов'язково.

За брамою мизи ми опиняємося якраз з останніми сонячними променями, і воїни, що стояли на варті зараз же закривають на міцні колоди стулки брами. Щось вчора вночі я не бачила тут вартових… Невже це після моєї зустрічі з унанде, Інгвар вирішив виставити воїнів?

Вечеря вже закінчилася, деякі мешканці маєтку вирушили відпочивати, дехто слухає в загальному залі скальда, мені ж Інгвар наказує йти до нього в спальню і теж лягати, приголомшуючи заявою, що відтепер я завжди буду поводити ночі там.

Мені дуже хочеться заперечити або не послухатися і втекти в кімнату жінок, але грізний погляд варвара лякає не на жарт. Знову змусить спати з собою і трястися від страху за свою честь. А говорив, що силою не візьме. Але ж поцілував проти моєї волі…

«А чи так проти?» - звучить в голові внутрішній голос... і поцілунок мені сподобався. Навіть дуже, незважаючи на жорсткість. Не знаю, чи такими поцілунки повинні бути, але метелики в животі пурхали – це точно. Адже саме так описувала свої відчуття подруга Уна, ділячись зі мною враженнями після першого побачення з одним із вартових замкового гарастуна.

Опинившись в спальні, запалюю світильник і швидко переодягаюся, знову акуратно складаючи вбрання в скриню Інгвара, і беру звідти іншу сорочку, яку завше одягаю під домашню сукню. У ній і лягаю спати, влаштовуючись на самому краєчку величезного ложа і загорнувшись в колючу картату ковдру.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍