Читати книгу - "Хочеш я буду твоєю?, Мері Рейн"

Глава 26

Трохи відійшовши від того, що щойно відбулося, я хрипло промовила. 

– Мирослав, – голос ледь прорізався. 

– Тш-ш.. мовчи, – лунає тихо. 

– Мирослав, ми все ще в лікарні, – дурнувата усмішка вимальомується на обличчі. 

Розчарований стогін та чоловік все ж підіймає голову. 

Дивиться на мене задоволено. Посміхається як чеширський кіт. 

– Що? – розгублено запитую. – Що не так? 

– Нічого, – спокійно знизує плечима. – Ти просто чарівна. 

Сором'язливо відводжу погляд в сторону. Розглядаю нікому не потрібні стіни, які здається фарбували років з десять тому. 

– Ходімо, – чоловік злегка підштовхує мене в спину та ми виходимо з поліклініки. 

До машини прямуємо в тиші. Мирослав елегантно відчиняє передімною дверцята. І відвозить додому, навіть не питається адресу. Звідки знає? Та вже й не важливо. 

Авто зупиняється біля мого під'їзду. 

– Приїхали, – для чогось говорить зрозуміле. 

– Так, – хмикаю. 

На щастя, дощ вже майже закінчився. Залишилися лише не великі каплі, які стікають по склу. 

– То я напевно піду, – вимовляю невпевнено. 

У відповідь тиша, а згодом: 

– До біса, – випалює. 

Та знову плине до моїх губ. Від несподіванки навіть гублюсь на долю секунди, а потім так само пристрасно відповідаю. Здається ніби вихір метеликів здіймається нутрощами. Вся вкриваюсь сирітками від задоволення. 
Моя рука заривається в його волосся. 
Тіло так і кричити від задоволення, а внизу живота здіймається клубок жару. 

Здається це все не правильно. Ну, він же мій бос, як-не-як. Але коли його рука ковзає під мою футболку, всі сумніви забуваються в мить. Він кінчиками пальців торкається мого живота, а потім поступово починає підійматися.. 

– Мирослав, – шепочу в кутик губ та впершись долоньою йому в груди, відсторонююсь. – Мені вже час. 

Облизавши губи, сідає рівно в сидінні. Дихання збите, що в нього, що в мене. 

– Так, звичайно, – ухмиляється, – Бувай, Катю.  

– Бувай, – кажу та блискавкою вилітаю з машини.  

Так само добігає до дверей під'їзду, а коли вони зачиняються, торкаюся пальцями губ та дурновано посміхаюся. 

Невже це справді сталося зі мною? Боже, це було так гаряче і пристрасно. 

На негнущихся ногах, ледь добираюся до потрібного поверху. Відчинаю двері, та на мене вицибує пушок щастя. 

– Привіт, милий, як ти? – відсторонено запитую, поки Олівер дзявкає щось під ногами. – Ходімо дам тобі поїсти. 
 

Дякую за ваші зірочки, вони надихають:))
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍