Читати книгу - "Нестримне серце, Богдана Малкіна"

Розділ 17.2

Останній день у Львові Андрій проводив на самоті. Були двоякі відчуття. З одного боку, хотілося послати все під три чорти та залишитися. Та з іншого, глибоко в душі жевріла надія на нове життя. Нехай без серця, але ж нове...

Спокою не давав той факт, що Станіслава вже повернулася до міста, адже щойно розпочалося навчання. Душа рвалася в універ. Але зупиняло те, що він їй не потрібен. Інакше викладачка давно б погодилася спробувати завести з ним стосунки.

Рейс був о другій ночі, тому приблизно о шостій Андрій уже збирав речі. В шафі й досі стояв ведмідь, якого Ася відмовилася залишити собі. Іграшка здалася йому надто життєрадісною, не вписувалася у його спустошене життя. А ще до болю нагадувала милу викладачку, яка забрала його серце та вирвала душу.

Андрій раптом подумав, що не може просто так поїхати і навіть не пояснити причин, не попрощатися. Тому вхопивши пухнастого за шкірки в одну руку, а сумку з речами – в іншу, поспіхом попрощався з батьками й поїхав до її дому.

У вікнах Асиної квартири не світилося, мабуть, не повернулася з роботи, тому вирішив зачекати викладачку надворі, ставши обличчям до входу в будинок. Про ведмедя навіть і не згадував, залишивши його на задньому сидінні.

Йшов сніг, дрібно притрушуючи волосся та верхній одяг, але хлопець його не помічав через внутрішні переживання. Серце гулко стукало, розуміючи, що Ася от-от прийде.

Коли за спиною почув скрип снігу, одразу ж повернувся. Здавалося, серце зупинилося. Чи стало битися ще частіше? Мабуть, то світ навколо них зупинився, завмер. Бо Андрій сприймав у ньому лише Асю. Вона мала засмучений вигляд, але все одно усміхнулася йому, як завжди, стримано.

– Привіт, Асю.

– Привіт, Андрію.

Приємний голос дівчини залоскотав щось всередині, нагадуючи про почуття до неї. Виявляється, минулі три тижні одинокості були легшими, ніж ця зустріч. Як стримувати себе, коли все тіло благає хоча б про один короткий дотик?

– Ти забрав документи... – сумно зазначила Ася й поправила пасмо хвилястого волосся, притрушеного снігом.

– Я їду в Штати, – засунув руки в кишені, бо ще б трохи і взяв її руку. – Далі буду вчитися там.

В очах викладачки промайнуло розчарування, але вона одразу ж приховала його та кивнула, стримано усміхнувшись.

– Бажаю успіхів.

Ася от-от збиралася заплакати. Хотілося закричати, навіщо вона це робить? Чому з останніх сил намагається вдати байдужість, коли все зовсім навпаки? Сльоза все ж скотилася ніжною шкірою, дряпаючи його поранене серце.

Задзвеніли ключі, Ковальова обійшла його, направляючись до входу в під'їзд. Хлопець повернувся за нею.

– Асю... – відчайдушно покликав, змушуючи її зупинитися. Він не мав сил, аби піти. – Одне лиш слово і я залишуся, – зробив крок, опинившись зовсім близько до спини дівчини. Хотілося огорнути її в обіймах, притиснути міцно до себе й уже ніколи не відпускати. Це дивовижне тяжіння змушувало наплювати на все і на всіх.

– Ні, – промовив та обійняв її ззаду, занурюючись носом у прекрасне волосся. – Я кохаю тебе, Асю. З першого дня кохаю так, що серце не в змозі битися, коли тебе нема поряд. Ти вбиваєш мене... Цілий рік повільно вбиваєш. Кохаю...

Андрій цілував її потилицю, пригортав до себе. П'янкий жіночий аромат затьмарював розум, не давав вільно дихати. Та хлопець цього й не хотів. 

– Ні, не відпущу тебе, – ще міцніше стиснув, – пручайся скільки завгодно, ти – моя. І завжди нею була. І будеш. Моя. До біса Штати, до біса все, я хочу бути з тобою.

Ася повернулася в його обіймах, притулилася до нього. Ніжні губи поцілували шию Андрія, від чого хлопець весь покрився приємними сиротами й лише міцніше стис її у своїх обіймах, аби не показатися надто хтивим. Адже його «голод» давався взнаки.

– Ходімо до квартири, тут холодно, – в прекрасному голосі дівчини були багатообіцяльні нотки.

Андрій потягнувся до її губ. Цілував, даруючи ніжну пристрасть, показуючи всі свої почуття. Так, що паморочилося в голові. 

***

Напевно, якби Ася не опам'яталася, то вони б і далі стояли під снігом, що нескінченно сипався з неба. Бо Андрій точно нікуди не спішив. Вхопивши студента за руку, швидко відчинила двері та повела за собою. У ліфті знову цілувалися. Ася відчувала таке нестримне бажання, навіть думати ні про що не могла. Тільки слухала, як гучно б'ються їхні серця, коли вони обіймаються.

Двері у квартиру змогли відчинити лише з третього разу. Дівчина намагалася встромити ключ в щілину, але Андрій заважав, цілуючи її шию та пригортаючи до себе. Ці п'янкі цілунки доводили до межі, грозилися перерости у дещо більше прямо на сходовому майданчику. Але зрештою їм таки вдалося потрапити всередину. Там вже не стримувалися. Ні він, ні вона. Швидко роззулися, скинули верхній одяг, кинувши його прямо біля порога. Андрій підхопив дівчину на руки таким чином, що вона опинилася вище нього. Щаслива усмішка не сходила з його обличчя. Та й Ася усміхалася. Вона притулилася до його чола, обхопивши руками обличчя хлопця.

– Кохаю тебе.

Обоє не тямлячи себе від щастя, швидко опинилися на ліжку. І там вже не існувало жодних перепон. Лише відчуття безмежного блаженства, чистого задоволення одне одним.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍