Читати книгу - "Невситимі, Анна Мавченко"

- Про що ти? – насупилась.

- Ти поступово наближаєшся до тієї дороги, яка невдовзі стане твоїм останнім шляхом, визначеним не долею і навіть не богами, а самим всесвітом.

- Поясни, будь ласка.

Жінка довгу хвилину мовчала, опісля поглянула на мене зі сумною радістю. Її вуста всміхалися, хоч очі виражали холодну відчуженість і навіть біль.

- Ти як ніколи близька до того щастя, що я бачила у своєму ведінні. Але так само близько небезпека, здатна зруйнувати його, – низьким тихим голосом повідала віщунка, що, втім, не надто прояснило ситуацію.

- Ведіння? Те, що про якогось там Кіпріана? – спробувала здогадатися.

Жінка кивнула.

- Всі твої рішення й учинки поступово наближають тебе до фатальної зустрічі з ним. Якщо не зупинишся – пошкодуєш, – грізно зсунула рідкі темні брови на старому зморщеному обличчі Марфа.

Мені стало якось моторошно. А ще взяла злість. Бо набридло чути відмовки й тільки уривки пророкувань, які я маю право знати в цілісності.

- Чому ти говориш такими загадками, скажи прямо про все, що бачила! Я маю право знати. Я повинна...

- Ні! – різко перебили мене. - Я не можу розповісти тобі твоє майбутнє, інакше воно почне змінюватися. І не впевнена, що на краще.

- Саме тому ти тривожиш мене незрозумілими натяками? – розізлилась іще більше. - Сама ж знаєш, що не всі твої передбачення є точними, й не завжди ти їх правильно трактуєш.

Жінка суворо підтисла губи й відвела погляд. Я спокійно продовжила:

- Дякую тобі за турботу й попередження, але змінювати свої наміри я не збираюся. Якщо вічно боятися невідомості й ховатися від усіх проблем, навряд чи можна пізнати справжнє щастя. Життя – це завжди ризики, виклики й небезпеки, то що мені тепер не жити?

Знахарка важко зітхнула й піднялась із крісла-гойдалки.

- Просто пообіцяй мені: щойно зустрінеш Кіпріана – утечеш від нього якнайдалі! Світ великий: можливо, пощастить – і він не знайде тебе. Вдруге.

Останнє слово пролунало так тихо, що я не була впевнена, чи дійсно його почула.

- Згода! – одразу кивнула, маючи на меті заспокоїти небайдужу серцю людину. Проте сама вчергове зайняла собі дурістю думки. Незнання в цій ситуації лякає, але ж я не можу змусити силою сказати всю жадану правду.

Марфа злегка кивнула, приймаючи обіцянку, й важкою ходою посунула до хати. Перебуваючи у змішаних відчуттях, я вирішила не затримуватися на довше й повернутися додому. Поради вже зайві, як і будь-які інші слова. Моя рішучість – незворушна. А попрощатись іще встигну.

 

***

Яким же було моє здивування, коли біля власного будиночка я зустріла гостьових коней, що спокійно паслись у стороні, й мовчазних чужинців, які грізними каменюками обступили мій ґанок! Усередині, як не дивно, на мене чекала знуджена Ейра. Вона, наче оживлена лялька, сиділа на єдиній постелі, байдужим поглядом окидаючи тісну кімнату.

- О! Нарешті! Я вже й зачекалася, – всміхнулася вона, щойно уздріла на порозі мене.

- Що ви тут робите? – запитала збентежено.

- Рейван сказав, ми можемо зупинитися тут ненадовго. У нього свого будинку нема, а місцевий староста не надто приязна особа. Скупий гад.

Я мимоволі всміхнулася від такої точної характеристики, хоча сама часто подумки обзивала й гіршими епітетами.

- Ти ж не проти? – дзвінким ніжним голосом поцікавилася дівчина. Вочевидь натякаючи на свою присутність у моєму домі.

- Ні, звісно, – розгублено розвела руками.

А що я ще мала сказати? Ці люди – мій квиток у великий світ. Я повинна бути ввічливою. Хоча почуваюся, відверто кажучи, ніяково у їх присутності. Відчутно... різницю.

- Ми так і не познайомилися, – знову заговорила до мене чужинка. - Мене звуть Ейра. Я – рідна сестра Рейвана. Старша.

Сестра? У цього здорованя є сестра? Хоча, чому я так дивуюся? Це абсолютно нормально: не бути в сім’ї єдиною дитиною. А от те, що на серці від цієї звістки стало радісніше й набагато легше, – здається не надто нормальним. Так не повинно бути. Мене не повинен був турбувати будь-який зв’язок між цими двома.

Але він турбував.

- Анна, – простягнула руку та злегка потисла тендітну кінцівку гості.

- Отже, ти Рейванова коханка? – прозвучало веселе.

Від такого запитання в мене начисто вибило дух із грудей, а щоки, здавалося, запалали гарячіше сонця.

- Ні! Я не… Ми не… – слова просто тікали з язика, позбавляючи змоги що-небудь сказати. Напрочуд некультурне і сміливе запитання.

Дівчина дзвінко й голосно розсміялася.

- Ти кумедна, – мовила вона по-доброму й таким самим тоном додала: - І зовсім не його типаж. Мої слова були жартом.

Жартом, від якого не стало смішно. Особливо після фрази про типаж. Мене це боляче вкололо. Захотілося відразу запитати: «А який же тоді його?». Та я розумно змовчала, подумки себе насваривши.

- То коли вирушаємо? – запитала, аби перевести незручну тему на щось нейтральне й важливе.

- Напевно, завтра вранці. Коням потрібен перепочинок, – знизала плечима Ейра.

- А ви з охороною де спатимете? Тут на всіх місця не вистачить, – розвела руками, вказуючи на тісні умови.

- Мої воїни не спатимуть, а я залишуся тут, якщо ти не проти.

- Не проти. Але хіба ваші люди не втомлені?

- Кілька сотень кілометрів – для них, як легка прогулянка, – широко всміхнулася чужинка, демонструючи ряд ідеально рівних білих зубів. - Вони достатньо натреновані, аби долати значно більші відстані.

Я поблажливо й сумно похитала головою, тривожним тоном нагадавши те, що вже не раз говорила Рейвану:

- Наша земля блокує всяку магію. Якщо ви сподіваєтеся на неї – дарма. Від цього стане тільки гірше, якщо взагалі буде хоч якийсь результат.

- Ми покладаємося лише на свою природу. Не можна вбити чи притлумити те, що є частинкою нашої суті, – загадково повідала дівчина.

- Тобто? – не зрозуміла.