Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"

– То що там в тебе трапилося? Чому рюмсала під дощем? – запитав Герман, як тільки активував панель управління.

– Я не рюмсала. То просто краплі дощу…

– Так-так, я звісно повірив, але давай ближче до справи.

– Та хто ти взагалі такий, щоб лізти мені в душу?! Хочу плачу, хочу ні! Тебе це ні яким боком не стосується, – чомусь зірвалася я і вже відчула, як кляті сльозив починають підступати, викликаючи клубок у горлі. – Ти тільки проблеми мені створюєш! Нащо ляпнув після гри про Віру?! Мої сусідки вже понавигадували тону історії про кохання між нами!

– Хм, цікаво було б послухати їхні версії…

– Ти взагалі чуєш, про що я кажу тобі? Моє життя іде шкереберть і я нічого не можу з цим подіяти! Моя тітка, яку я не хочу бачити й знати, шантажує тепер мене і змушує до зустрічі!  А враховуючи що я тепер ще й відкрила в собі цей дурний бойовий магніт, мені важко уявити, що вона там від мене хоче. Але точно нічого доброго!

    Герман різко зупинився і притягнув мене до себе. Хотіла вдарити його чи може відсахнутись, але не змогла. Мій власний внутрішній дощ намочив його модну куртку. І тільки тепер я зрозуміла, що увесь час, поки це все кричала йому, сльози котились по щоках. 

– Тихо, квіточка, все буде добре. Все вирішимо. Обіцяю, – дуже впевнено промовив він, обіймаючи мене. 

  І я справді заспокоїлась. Від його тепла та впевнених слів мої сльози висохли й клубок з горла зник.

– Дякую, – промовила розгублено і все-таки відсторонилась від нього. Він якось так уважно подивився на мене, щось там вивчаючи на моєму обличчі та махнувши якимось своїм думкам, відновив рух бусини. Ми саме виїжали через ворота академії. Дивина та в нього навіть пропуск не запитали.

– Куди тобі треба?

– Та мені у кав'ярню Біби Рожевого треба…

– Там на тебе тітка чекає? 

– О дванадцятій буде там... Герман. Я дякую тобі за підтримку, справді. Але мої проблеми, то лише мої проблеми. В тебе були плани, тож я не буду тебе відривати від них. Ти вже допоміг мені. Як мінімум заспокоїтись і дістатись швидко до кав'ярні, – миролюбно звернулася до хлопця.

    Мені ще й досі було якось не зручно перед ним за свій нервовий зрив і змочену куртку моїми сльозами.

– Слухай, Віра. Розумію. Ти погано мене знаєш. Але я якщо кажу що вирішу, то це значить тільки те, що я все вирішу, – вперто промовив він, зупиняючись біля кав'ярні.

– Ти нестерпний…

– Знаю та давай до справи. В тебе є ще п'ятнадцять хвилин, як мінімум, щоб розповісти мені деталі своєї проблеми. А в мене ще близько десяти хвилин, щоб продумати план її вирішення. Не втрачай час, Віра.

  Чому я на це пішла? Не розумію, але та безвихідність і страх перед тіткою та невідомістю, що несе в собі наша з нею зустріч, штовхнули мене в обійми ненависного мені мага і тепер здавалося логічним усе йому розповісти. Що я і зробила, уникаючи деяких, особливо важких для мене моментів. Таких як постійні крики тата на маму. Сказала тільки, що життя мами було жахливим і мало схожим на казку.

– Тепер я розумію чому ти така, – задумливо промовив Герман

    Але, за що я йому вдячна, він не акцентував на цій темі уваги й відразу перейшов до плану розв'язання моєї проблеми.

   Це був дивний і місцями божевільний план тож я сподівалася, що мені не доведеться пустити його в дію. Але навіть розуміння, що в мене є шлях відступу, дало мені можливість спокійно переступити поріг кав'ярні.

     Побачила її відразу. Тітка зайняла місце біля вікна і вже енергійно махала мені рукою. Така вся радісна і щаслива що я прийшла, ніби ще й сумнівалася в цьому. Звісно ваш шантаж спрацював, тітонько Лорелея.

– Привіт Еля. Сьогодні така жахлива погода, але тут затишно, правда? – защебетала лагідно вона, поки я роздягалася та сідала навпроти неї.

– Я вас уважно слухаю, – промовила замість привітань.

– Як твоє навчання? Справляєшся? 

– Все добре.

– Впертістю ти в діда пішла.

   Не втрималась і скривилася на цих її словах, але хоч промовчати змогла. 

– Ти така гарна дівчина виросла. Певно кавалерів маєш купу? Тільки от речі, що на тобі… Де ти взагалі знайшла таке?

– Ви сюди мене запросили, щоб про мій одяг говорити? – доволі спокійно, враховуючи свій внутрішній стан, запитала її.

– Еля. Я тобі не ворог і хочу налагодити стосунки між нами…

– Це не можливо.

– Ти надто категорична.

– А давайте вже поговоримо відверто. Вам щось від мене треба. Що саме, я не знаю, але інакше ви б не шукали зустрічі зі мною. Що вам треба, Лорелея?  Кажіть як є і ми суттєво збережемо час один одного, – промовила, дивлячись їй в очі. 

    Посмішка Лорелеї повільно зникла і вираз обличчя став більш серйозним.

– Добре. Почну з того, що в мене не має дітей, Ельвіра. Не можу я їх мати й все. Мій молодший брат, Філіп, виріс гулякою і пройдисвітом. Можливо він і має якихось бастардів, але офіційно за свої сорок років ні разу не був одружений і, судячи з усього, не збирається. Мій другий молодший брат це твій батько. Все. На цьому наш рід закінчується.