Читати книгу - "Серденько Змія, Віолетта Котова"

Глава 12.1

Олег

 Я навмисне робив Юлі боляче своєю правдою, обставини примушували. Тільки схопив своє щастя, не встиг озирнутися, як вже потрібно було його залишати. Відстань, ця штука мене лякала. Я звісно бачив і відчував її почуття до мене, так щиро зіграти неіснуюче кохання неможливо. Відчував взаємну любов в кожному її погляді, в кожному дотику, в кожному слові. Мені не треба було ніяких доказів, я знав, Юля моя доля. Дивно, бо якби хтось мені сказав, що я так сильно закохаюся після декількох зустрічей, ніколи б не повірив у це. Коли озвучив, що їду, Юля на очах зів’яла наче квітка без води, новина пригнітила її настрій. Що казати, й мені тепер це завдання стало справжньою кісткою в горлі, адже дуже кортіло побути з нею разом.

 Простої зустрічі не вистачало, хотів її собі цілком і повністю, душу, серце, думки й звісно тіло. Я дорослий чоловік, з дорослими бажаннями. Ніколи не зраджував Ірину, тому прагнення подарувати Юлі весь накопичений невикористаний потенціал фізичної любові затуманював розум. Давно в мене нічого не було, навіть соромно зізнатися. Трохи вагався, враховуючи її толерантність, культуру спілкування, скромність. Та вибирати між «почекати невідомо скільки» та «взяти своє сьогодні» було б безглуздо. Дійшло до того, що я твердо вирішив, поки не отримаю своє, нікуди не поїду! Нехай, впораються там і без мене ще пару днів. Алеж і тут засада, не міг так підвести керівництво, тим паче своїх хлопців. З цих причин, я швидко гнав додому, бо втерпіти не міг, я вже вважав її своєю, а своїм я ділитися не звик! Нехай і вона звикає до мене й правил за якими я живу, бо більше я сім’ї не втрачу, і все одно, що ця сім’я ще в стадії зародка, не відпущу від себе, моя навіки буде!

 Майже весь шлях ми проїхали у важкому мовчанні, тільки через опущене бокове скло чувся звук автомобілів, що квапились вперед, навіть музика в салоні не грала. Розмовляти почали тільки коли зупинилися на заправці, до дому залишалося ще кілометрів сто, а голод вже нагадував про пустий шлунок.

- Їсти хочеш? – питав, навіть не маючи сумнівів, що вона теж зголодніла.

- Ні, дякую! Від кави б не відмовилась. – відповідь мене не задовольнила.

- Так не піде, серденько! – заперечив суворо. – Ти хоч снідала сьогодні? - відповідь забарилася. – Я так і знав.

- Я пила каву. – розвела руками.

- Так не можна!

- Я так звикла.

- Ти ж лікар. Що за погані звички!

 Більше нічого не питав, замовив нам по великому соковитому бургеру, картоплю фрі, звісно каву, не міг же я залишити невиконаним бажання коханої. Але коли ми нарешті вмостилися на зручному диванчику, напій відсунув у бік, до якого її рука потягнулася першим.

- Гей! Що таке? – всміхнулась вона.

- Спочатку їжа!

- Який серйозний… - продовжувала посміхатись, та врешті взяла той бургер, надкусила так смачно, демонстративно, дивилась на мене, а в очах вогник палав бісівський. Моя дівчинка, в ліжку ми з нею точно знайдемо спільну мову. Дурні хтиві думки пливли уявою.

- Мені не дає спокою, що ти залишишся в місті сама на час мого відрядження.

- А хто повинен бути зі мною? – нам обом не подобалась ця тема, та я все одно хотів обговорити деякі деталі.

- Я ніколи нічого не чув про твоїх батьків. – легка посмішка на дівочих вустах зникла.

- Їх нема. І не хочу про це говорити. – відрізала одразу.

- Гаразд, вибач.

 Ми повернулися до машини, трималися за руки не на мить не відпускаючи одне одного. Опинившись в тісному просторі салону, не відмовив собі у задоволенні, прихопив свій скарб, впився у гарячі після випитої кави вуста, пив її дихання, якби міг, то й з’їв би. Чекав, що зараз відштовхне, але нічого такого, тільки міцніше вхопила мене за шию, активно та гаряче відповідаючи на мій порив. Цілунок вийшов дорослий, палкий, але ж я не залізний. Вдихнув повітря на повні легені, на силу відірвався від бажаного, бо все, що нижче пояса вже горіло вогнем.

- Ми так не доїдемо... – видихнув у її губи, Юля наче й не проти була. А може здалося. Вперше відчував себе таким безпорадним, бо боявся перетнути межу дозволеного, про що нестримно мріяв у думках.

- Поїхали, час нас не чекає.

 Вона мала рацію, час йшов, тому я трохи притопив по рівній наче дзеркало трасі. Ми знову сиділи тихо, лише її долоня мирно покоїлася на моєму стегні, сама вклала, накрив своєю у відповідь, лиш інколи прибираючи на деякий час.

 Тишу перервала Юля, коли вже заїхали у межі міста, вона згодом звернула увагу, що ми їдемо зовсім не у бік її дому. Не знаю, чи здогадалася дівчина про мій план, але нітрохи не панікувала, довірилась цілком.

- Мій будинок у іншому боці. – сказала спокійно, сама колись писала в повідомленні свою адресу.

- Знаю. – відповів коротко, не бажав нічого пояснювати, щоб не схотіла втекти.

- Добре. – хитнула головою, спостерігаючи за дорогою.

 Через п’ятнадцять хвилин ми прибули на місце. Звісно я привіз Юлю до себе додому. Я готувався до цього, перед від’їздом залишив одному зі своїх підлеглих хлопців ключі від квартири, просив інколи заглядати, перевіряти чи все тут гаразд, а тепер знайшов для нього ще одне завдання. Коли зайшов до помешкання, зрадів, хлопець чітко виконав все що я просив, не підвів. Зібрав всі речі вже майже колишньої дружини, та вивіз їх до квартири, яку я вирішив залишити їй на згадку. Тепер усюди були лише мої речі, окрім дитячої, яка залишилася незайманою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍