Читати книгу - "Потраплянка на заміну, Літа Най"

Кутики губ Повелителя ледь помітно смикнулися догори. Він зовсім не виглядав розбитим від втрати «коханої». Навпаки, вся ця ситуація наче забавляла його. Коли наші погляди зустрілися, Дарлем ще більш розслаблено розтягнувся на ліжку, і вже напівлежачи дивився на мене широко всміхаючись.

– Що, тепер моя черга отримувати покарання?

 – Якщо ти забув, – без тіні веселощів у голосі почала я, схрестивши руки, – цей будинок такий самий твій, як і мій. І я не бажаю бачити тут твоїх коханок.

– Коли ти така доросла дівчинка, то мала б знати, що чоловікові необхідно задовольняти деякі потреби, – глумливо зауважив він.

– Я жодного разу не відмовила тобі в цьому, – ці слова варто було промовити тільки заради реакції чоловіка. Сказати, що він був приголомшений – це нічого не сказати. Тож я вирішила закріпити успіх і додала: – Якщо ж я тебе не влаштовую, і ти вирішив повністю звільнити мене від подружнього обов'язку, зроби ласку – повідом мене про це. Тоді я зможу знайти і собі компанію, – грайливо протягнула я, натякаючи на двозначність фрази. – А то, знаєш, у жінок теж є свої потреби.

Від безтурботного настрою Дарлема не залишилося й сліду. Він стрімко підвівся з ліжка й одним блискавичним рухом опинився за крок від мене. Можливо, я мала б злякатися й відступити, але натомість лише вище здійняла підборіддя.

Чоловік подолав і ту невелику відстань, що розділяла нас. Піднявши руку, він ніжно провів по моїй шиї. Потім вище до щоки і запустив пальці в моє волосся, відтягуючи його і змушуючи закинути голову. Дарлем був вищим за мене, тож тепер я дивилася прямо йому в очі, а його обличчя повільно наближалося до мого. Я відчула його гаряче дихання на своїх губах, і мимоволі їх облизала. Очі чоловіка спалахнули, і він міцніше стиснув моє волосся. Коли наші вуста майже зустрілися, я ледь чутно видихнула:

– Не смій, – голос пролунав хрипко, і я сама насилу розібрала слова.

Дарлем же приглушено хмикнув і, не відсторонюючись від мене, перевів свій погляд з моїх губ до очей.

– Пригадую, хтось заявляв, що жодного разу не відмовляв чоловікові.

– Але не після того, як кілька хвилин тому в твоєму роті був язик однієї зміюки. Я не знаю, зі скількома мужиками вона ще спить. І вже вибач, дорогенький, але я не хочу підхопити якусь заразу, – гидливо скривилася я.

Чоловік насупився, але все ж повільно мене відпустив. Мені не хотілося продовжувати нашу розмову, тим паче я сказала все, що збиралася. Тож без зайвих слів розвернулася і вийшла з особистих покоїв Повелителя.

Наступного дня, сидячи у своїй кімнаті, я нервово смикала ногою. У якийсь момент не витримав Као.

– Досить гризти нігті.

– Я не гризу нігті, – буркнула я, забираючи пальці від губ. – А раптом я зганьблюся.

– Думаєш, Дарлем не оцінить твій халат на вечері? – хмикнув хранитель.

Я підняла на нього здивований погляд, а потім перевела його на своє «вечірнє вбрання». Уже звикнувши, що чоловік не з'являється додому на вечерю, я віддавала перевагу спускатися в їдальню в цупкому халаті, а не сукнях місцевої моди. І чесно кажучи, мені було на це плювати.

– Я говорю про бал, – буркотливо відповіла я. – Він уже завтра, а я й гадки не маю як поводитися на вечірках середньовічного стилю. Раптом я зроблю неправильний реверанс або переплутаю чийсь титул.

 – Агов, – завзято витягнув Као. – Ти потрапила в прогресивний світ. Тут не роблять реверанси, і ні в кого немає титулів, крім Повелителя. Ах так, ще в тебе і твого місцевого татуся, але це виняток. До того ж ти дружина Повелителя – тобі пробачать будь-яку поведінку. Навіть якщо ти будеш робити всяким мерзенним дамочкам підніжки.

– Серйозно? – розсміялася я.

– Відповідаю, – з удаваною бундючністю протягнув Као.

Я продовжувала заливатися сміхом, коли у двері тихенько постукали.

– Міледі, – відгукнулася з того боку Лінда. – До вас прийшла кравчиня. Їй потрібно зробити додаткові заміри. Чекає на вас у вітальні.

Я насупилася, піднімаючись з крісла. Наскільки мене запевнили, моя сукня вже на фінальній стадії і жодних додаткових замірів бути не повинно. Ще й у такий час.

У тому ж халаті я спустилася на перший поверх і побачила у вітальні Адреану – помічницю господині ательє.

– Добрий вечір, – трохи насторожено привіталася я. – Потрібні ще заміри?

– Так, тобто ні, – напружено смикаючи стареньке платтячко, пропищала дівчина. – Я так сказала вашому дворецькому, бо з особистого питання мене б не пустили, а ще я боялася, що хтось дізнається про мій прихід, і про мету візиту, – затараторила на одному подиху вона.

– Чекай-чекай, – підняла руку я. – Я нічого не зрозуміла. Видихни і повтори цього разу повільно і по суті.

– Можливо, ви знаєте, – нерішуче почала Адреана, – Пані Венар і Ерайн хороші подруги.

– Власниця ательє та Ефалія? – уточнила я, а після ствердного кивка дівчини насторожено протягнула: – Та-а-ак. І що?

– І... ну... – зам'ялася вона. Я відчувала, як від неї ніби видимою хвилею линув страх. Вона боялася піти проти господині. Я її не квапила: якщо прийшла, виходить, зважилася все розповісти, просто потрібен час. – Пані Ерайн попросила змінити вашу сукню.