Читати книгу - "Відшукати скарб, Анітка Санніфео"

Розділ 18

Незважаючи на сонячний день, він не був спекотним, навпаки у лісі панувала приємна прохолода.

Це відчувалося одразу, як тільки Олексій та Руора покинули стіни затишного будинку, що прихистив їх на ніч.

– Дивися! Міст знову цілий! – ахнув Олексій, вказуючи на місток, з якого вони вчора впали у воду.

– І справді цілий, – промовила Руора. – Але як? – дівчина, що звикла до магії, не могла повірити в те, що бачила зараз на власні очі. Хто й навіщо тоді вчора зруйнував його?

– Цілий! Цілий! – над їхніми головами закружляли сині пташки, які вчора супроводжували молодь.

– То це ваша робота? – здогадався Олексій, пригадуючи все, що вчора з ними трапилося.

– Робота! Робота! – знову проспівали пташки.

Одна з них обережно опустилася на плече чоловіка.

 – Навіщо ви це зробили? – тихо запитав він.

– Перевірка, – відповіла пташка.

– Дивні у вас методи перевірки, – хмикнув він. Але вирішив не сперечатися. Коли вже ці пташки від початку з ними, то вони можуть знати всі стежки цього загадкового лісу.

– Перевірки! – повторила пташка.

– Ти, здається, не папужка, але я не второпаю навіщо ти постійно повторюєш за мною? – усміхнувся Олексій.

– Облиш її, – втрутилася Руора. – Мову цих пташок розуміють лише феї. Навіть якщо пташка й скаже тобі щось, ти не почуєш, або не розбереш сенс промови. Хіба що знову якесь слово, яке вони люблять наспівувати.

– Шкода, я б залюбки з ними потеревенив. Вони такі чудні.

– Пташки, а покажете нам дорогу до Джоани? – запитала Руору другу пташку, яка також опустилася на плече дівчини. – Ми маємо зустрітися з нею.

– Покажемо, покажемо! – проспівала та й злетівши вгору полетіла вперед.

– Здається, нам туди, – кивнула Руора та першою поспішила слідом за дивною пташкою синього кольору із довгим хвостом.

Сьогодні вони без пригод перейшли дерев’яний місток та рушили вузенькою стежкою, викладену каміннями, через різнокольорові арки, що утворилися з переплетених кронами та гілками дерев.

Через деякий час подорожі ліс ніби розступився й по обидва боки стежки розкинулася галявина. Солодкий запах одразу ударив у ніс, а в голові трохи запаморочилося від суміші квіткових ароматів.

– Ці квіти якісь велетні, – проговорив Олексій, підходячи до тієї, що нагадувала йому земну кульбабку. Квітка мала таку саму пухнасту білу шапку, от тільки за розмірами у кілька разів більша й досягала чоловікові мало не до колін.

– Ті феї настільки люблять квіти, що постійно експериментують, тому тут можна побачити багато несподіваної флори, а розміри… Як на мене, то прекрасно, – Руора посміхнулася та підійшла до куща троянд. Вони теж були незвичними – адже пелюстки троянди чергувалися від ніжно-жовтого до червоного, а сусідній кущ взагалі дивував квітами синього кольору.

– Сподіваюся, це не пастка, й ми виберемося з цієї галявини живими.

– Виберемося, виберемося, – защебетали їх супутники – сині пташки.

За цією галявиною знову починалися високі дерева, а ще доносився  плескіт води. Схоже, поблизу водоспад чи бурхлива річка.

Олексій стримався від спокуси зірвати квітку та подарувати її дівчині, щось всередині підказувало йому, що це не сподобається володаркам фейського лісу. Натомість він схопив її за руку та потягнув за собою.

– Ходімо, попереду, здається, є вода.

– Вода, вода, – закивали пташки й одночасно злетіли у небо.

– Дивися, там дійсно водоспад, – вказала рукою Руора й Олексій побачив попереду них скалу, з якою зривалися униз потоки води.

– Цікаво, звідки він тут узявся? Наче ми у лісі, а не у горах.

– Тут може бути все, мої любі, – позаду них пролунав тихий голос й Руора з Олексієм одночасно озирнулися.

– Джоана? – здивувалася Руора, споглядаючи доволі молоду й гарну жінку із довгим чорнявим волоссям. Вона була одягнута у довгу темно-синю сукню. Її голову прикрашала срібна діадема з такими самими темно-синіми камінцями.

– Вітаю, Руоро! – жінка розкрила обійми, але дівчина не спішила кидатися в обійми мачухи. – Ну, чого завмерла? Ми так давно не бачилися, дитя моє, – Джоана посміхнулася. Руора несміливо наблизилася до неї та обійняла жінку. Тремтиш вся. Ти чого так злякалася? – голос жінки був стурбованим.

– Несподівана зустріч, – пробурмотіла ельфійка.

– Ти сама мене шукала, хіба не так?

– Так, – кивнула Руора. – Пташки дорогу показували.

– І вони привели вас до мене, – усміхнулася Джоана. – Он мій дім, – жінка вказала рукою праворуч й Олексій помітив невелику кам’яну будівлю з трьома баштами.

Руора також побачила мініатюрний замок, але досі не могла повірити, що він існує, адже ще хвилину тому на цьому місці нічого не було.

– Бачу, ви шоковані. Ми у місці, де може бути те, чого не може бути. Фейський ліс вміє гарно маскувати свої таємниці від непроханих гостей. Але для тих, хто прийшов з миром – він ласкаво відчиняє свої двері. Запрошую в гості, я все вам розповім, – проговорила Джоана та направилася до свого замку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍