Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

директор закладу не міг збагнути, що бідно одягнений хлопець шукає у його квітнику: це виглядало якось негармонійно. Мішель одразу це відчув.

— Чого вам треба? — пролунав різкий голос директора.

— Мені потрібен букет квітів за двадцять су.

— Двадцять су! — хмикнув крамар якомога презирливіше. — У грудні!

— Лише одну квітку, — відказав Мішель.

«Гаразд! Подамо йому милостиню!» — подумав крамар і простягнув юнакові букет напівзів’ялих фіалок. І взяв двадцять су.

Мішель вийшов. Витративши останні гроші, він відчув, як його охопило дивне відчуття іронічного задоволення.

— От я і залишився без жодного су! — вигукнув він, ледь помітно усміхаючись, у той час як погляд його залишався розгубленим. — Що ж! Зате моя маленька Люсі буде задоволена! Гарненький букет!

І він підніс до обличчя зів’ялі квіти, сп’яніло вдихаючи їх неіснуючий аромат.

«Вона так зрадіє, коли побачить фіалки цією суворою зимою! Вперед!»

Він дістався пристані, покрокував Королівським мостом, занурився у квартали Інвалідів та Військової школи (вони зберегли свої назви) й за дві години після того, як покинув свою кімнату на вулиці Гранж-о-Бель, він опинився на вулиці Фурно.

Його серце шалено калатало у грудях; він не відчував ані холоду, ані втоми.

«Я певен: вона на мене чекає! Ми так давно не бачились!»

Однак за мить йому спала інша думка:

«Але я не хочу приходити під час їхньої вечері! — подумав він. — Це було б неввічливо! Вони ж мене не запрошували! Цікаво, котра година?»

— Восьма, — відповіла церква Сен-Ніколя, гострий шпиль якої чітко вимальовувався на тлі неба.

«О! В цей час усі вже мають закінчити вечерю!» — вирішив юнак.

Він попрямував до будинку номер 49; тихо постукав у двері: хотів зробити сюрприз.

Двері відчинилися. Але тільки-но Мішель кинувся до сходів, його зупинив портьє.

— Ви куди? — спитав чоловік, міряючи хлопця поглядом з голови до ніг.

— До пана Рішло.

— Його тут немає.

— Як це так — немає?

— Його вже немає, якщо так вам більше подобається.

— Пан Рішло тут більше не живе?

— Ні! Поїхав.

— Поїхав?

— Був виставлений за двері!

— За двері! — вигукнув Мішель.

— Це був один із тих диваків, котрі не мають і су, коли надходить строк платежів. Його заарештували.

— Заарештували! — повторив Мішель, тремтячи всім тілом.

— Заарештували й відіслали.

— Куди? — спитав юнак.

— Цього я не знаю, — відказав чиновник; у цьому кварталі він належав лише до дев’ятого класу.

Мішель сам не зрозумів, як опинився на вулиці; він відчував, як паморочиться голова, як волосся на ній стало дибки; він мав жахливий вигляд.

«Заарештували, — повторював він, біжучи, — вигнали! Отже, йому холодно, отже, він голодний!»

І наш горопаха, думаючи про те, що всі, кого він любив, можливо, зараз страждають, сам відчув біль від голоду і холоду, про який уже встиг забути.

«Де вони? З чого вони живуть? Дідусь не мав нічого: його, напевно, звільнили! Отже, від нього пішов останній учень! От боягуз! От мерзотник! Якби я тільки його знав!»

— Де вони? — безперестанку повторював він. — Де вони? — спитав він якогось перехожого, що поквапливо ішов вулицею і, певно, сприйняв Мішеля за божевільного.

«Може, вона подумала, що я покинув її саму, у злиднях!»

Він відчув, як від самої думки про це у нього підгинаються коліна; він ледь не впав на затверділий сніг, але втримався на ногах завдяки відчайдушному зусиллю; іти він був не в змозі: він біг; надмірний біль інколи викликає такі аномалії.

Так Мішель мчав, безцільно й бездумно; скоро він упізнав будівлі просвітницького Кредиту. І з жахом кинувся тікати звідти.

— О! Науки! Індустрія! — вигукнув він.

Мішель повернувся назад. Протягом години він блукав поміж численних притулків, що їх налічував цей столичний квартал: Хворих Дітей, Сліпої Молоді, шпиталь Марії-Терези, Дітей-Підкидьків, Пологовий Будинок, шпиталі Південний, Ларошфуко, Кошен та Аурсін; він ніяк не міг знайти вихід з цього кварталу страждань.

«Але сюди я не хочу!» — думав він так, ніби якась сила штовхала його вперед.

За деякий час перед ним постали мури цвинтаря Монпарнас.

«Ліпше сюди», — подумав юнак.

І він тинявся, немов п’яний, цими полями мертвих.

Згодом він, сам до пуття не знаючи як, дістався Севастопольського бульвару на лівобережжі, пройшовши повз Сорбонну, де пан Флуранс, завжди жвавий, завжди молодий, продовжував успішно викладати.

Нарешті нещасний шаленець дійшов до мосту Сен-Мішель; жахливий фонтан[109] був повністю похований під крижаною корою, й тому його було зовсім не видно: саме так він виглядав найкраще.

Ледве волочачи ноги, він доплентався набережною Августинців до Нового мосту і звідти блукаючим поглядом став вдивлятися в Сену.

— Невдалий час для відчаю! — вигукнув він. — Навіть втопитися не можна.

І справді: уся річка була вкрита шаром льоду; автомобілі безпечно по ній проїжджали; вдень там були відкриті численні крамнички, й повсюди сяяли яскраві вогні ілюмінації.

Чудова гребля на Сені зникла під завалами снігу; вона стала втіленням прекрасної ідеї, що її висловив Араго у дев’ятнадцятому сторіччі; перегородивши річку, у період мілководдя Париж отримував у своє розпорядження потужність чотирьох тисяч кінських сил. Енергія ця нічого не коштувала й вироблялася безперестанку.

Турбіни підіймали десять тисяч дюймів водяного стовпчика на висоту п’ятдесяти метрів; один дюйм води — це двадцять кубічних метрів за двадцять чотири години. Таким чином, вода коштувала для парижан у сто сімдесят разів дешевше, ніж раніше; тисячу літрів купляли за три сантими, і кожен отримував по п’ятдесят літрів на добу.

До того ж, оскільки вода під тиском завжди містилась у трубах, вулиці поливалися зі шлангів, і на випадок виникнення пожежі кожен будинок був оснащений достатньою кількістю води під високим тиском.

Видираючись на греблю, Мішель почув глухий шум турбін Фурерона і Кеклена, які не припиняли своєї роботи навіть під шаром криги. Але тут він нерішуче повернувся назад: вочевидь, у нього був якийсь план, якого він сам не міг до пуття збагнути; юнак зупинився перед Інститутом.

Тоді він згадав, що у Французькій академії не було більше жодного літератора; що, беручи приклад із Лапрада[110], який приблизно в середині дев’ятнадцятого сторіччя обізвав Сент-Бева блощицею, трохи пізніше двоє інших академіків охрестили один одного ім’ям того маленького геніального чоловічка, про якого пише Стерн у романі «Трістрам Шенді», том І, розділ 21, с. 156, видавництво Лєду і Тере, 1818