Читати книгу - "Наречена для дракона. Частина 2, Марія Люта"

Глава 33.1

Я розплющила очі й роззирнулася, не розуміючи, дезнаходжусь. Високі тканинні стіни, похідна піч, переносна кушетка... Мабуть, я в цілительському наметі. Поруч спав Фелікс. Так, саме спав. Передчасне пробудження з подальшим прогоном неймовірної кількості сили дивовижним чином прискорили процес одуження, тож у заклятті "Серце на двох" більше не було потреби. Однак не здивуюся, якщо він ще кілька днів проспить...

 

Біля печі дрімав Кіт, але варто мені було поворухнутися, як хлопець тут же схопився з місця:

- Анно! Ти як?

- Нормально. Які новини?

- Ну, ви там і влаштували! Я ледве відбився від репортерів, коли вони довідалися, що я твій родич. І...

- Дарія та Марморот відвели війська!? А карагари? А Вірма? А Арата?

Кіт струснув головою:

- Так, але, здається,  не всі.

- Як не всі, себто?

- Дарія та Марморот почали відведення військ. Решта – поки що неясно. Штаб Головнокомандувача тут поруч... Там постійно якісь генерали і полковники з'являються... А ще ось чи шпигунів, чи полонених з Арати  спіймали. Кажуть, один із них із Королівської академії магії.

-  Це ж моєї Академії, Кіт! Хто це!?

Кіт зрушив плечима:

- Не маю уявлення. Але якщо це шпигуни, то їх, певно, стратять.

 

Що!? Я стрілою помчала до виходу.

 

У центрі табору горіло велике багаття, біля якого, здавалося, зібралися всі спудеї, щось жуючи і захоплено обговорюючи. Штаб Головнокомандувача вирахувати було неважко: це був найбільший яскраво освітлений намет з часовими біля входу. Я, не зважаючи на зацікавлені погляди однокурсників, пройшла прямо до нього.

 

Чесно кажучи, я була впевнена, що мене не пустять усередину. Але охорона щойно глянувши на мене, дружно розступилася. Так, схоже, тепер як мінімум п'ять держав знають мене в обличчя...

У центрі намету розташовувався стіл, біля якого зібралося якесь командування, я не могла сказати відразу, якого рангу. Арденс і Дарк стояли попереду, затуляючи від мене ще двох людей. Напевно, то й були шпигуни.

 

Щойно я увійшла, всі присутні повернули голови до мене. Арденс оглянув  з ніг до голови, ніби перевіряючи, чи всі кінцівки у мене на місці. Я побоювалася, що він відішле мене геть, але ні: чоловік жестом покликав до себе. Інші теж не заперечували і не виявляли здивування моїй присутності.

 

- Леді Анно! Радий, що вам краще, - Арденс потай узяв мене за руку, і стиснув підбадьорливо. - Ви дуже вчасно. Наші доблесні прикордонники виловили двох біженців із Арати. Дезертирів зі штрафного батальйону. З одним із них я знайомий особисто, - потім Арденс понизив голос і знову стиснув мою кінцівку. - Це Бовем, Анно, - потім він знову заговорив голосніше, а в мене пульс застукав у скронях: Бовем!? - Він запевняє, що за другого ти теж зможеш поручитись. Якщо це так, і він також жертва режиму Гершандта, а не утікач із фортеці Шибенеків, засуджений до смерті, то ми помилуємо і його. Дивись.

 

Арденс відійшов убік і я побачила двох чоловіків у подертому забрудненому одязі... По одному я лише побіжно мазнула поглядом, бо була впевнена, що бачу його вперше в житті. А ось другий... Вилиці запалі, волосся сплутане, руки чорні, нігті в крові, а ноги... Одна нога точно зламана. Бовем? Так, то був він. Безперечно. Але з того часу, як ми не бачилися, він з круглолицього сільського здорованя перетворився на виснаженого доходягу.

 

- Бовем! - я кинулася до хлопця, але Арденс мене притримав за плече. - Він безпечний! І у нього зламана нога! Чи мені заборонено йому допомогти? - накинулася я на Арденса з докором.

- Ні, ти можеш його зцілити, звісно.

 

- Бовем, - я присіла біля хлопця на коліна, знеболила йому ногу і почала обстежувати рану, одночасно намагаючись сформулювати правильне питання, точніше якось вибрати одне з сотні.  - Як ти тут опинився?

- Сам не знаю, - Бовем нахилився до мене, але його тут же відсмикнув солдат, що стояв за ним. - Відразу після балу мені надійшло повідомлення, що я відрахований з Академії. Не знаю чому, видимих ​​причин не було...

Зате я здогадувалася: це точно через мою записку, якою я призначала йому зустріч на стайнях. Хтось підчищав сліди.

- Разом із листом про відрахування прийшла повістка до армії, до інженерних військ. Але тільки-но я прибув до місця дислокації моєї частини, як виявилося, що я запізнився на пару днів і за це був засланий до штрафного батальйону. І ось я опинився в Драконових горах, десь глибоко під землею, днями й ночами риючи тунель кудись, навіть не знаючи куди... Я ж маг землі, мені спати дозволяли по три години на добу... Я б точно здох там, але Оттер, - кивок у бік другого полоненого, - мені допоміг вибратися...

 

- Леді Анно, вам знайомі обидва чоловіки? Ви ручаєтеся за них? - перебив Бовема невідомий мені військовий.

 

Я помовчала мить, вдаючи, що цілком зайнята зціленням, а сама поспіхом розмірковувала. Оттер, можливо, утікач із фортеці Шибенеків, він злочинець, засуджений до страти. А, можливо, і ні. Я не знала напевно  і мені точно не дадуть шансу з ним поговорити.  Та  Бовем говорив раніше, що я поручусь за них обох, він розраховував на мене. Цей Оттер, очевидно, його врятував... Адже у Бовема точно виснаження, нога зламана...  Оттер йому дуже допоміг. Ні, він, мабуть, тягнув його весь шлях, не кинув заради власного порятунку.

 

- Так, - відповіла нарешті тихо. - Ручаюсь.

- Тобто ви знаєте їх обох особисто і стверджуєте, що жоден з них не є в'язнем фортеці Шибеників?

 

На Арденса я намагалася не дивитись. Лише помітила скептичний вираз Дарка - той мені точно не вірив. Потім я глянула на не знайомого мені полоненого, Оттера. Йому було близько п'ятдесяти, худорлявий... Нічого особливого в  зовнішності чоловіка не було, крім його погляду - гострого, чіпкого... Це і була мені відповідь. Я вже зустрічалася з такими людьми в лікарні - представники Гільдії вбивць... Але він врятував Бовема, а тепер його життя загадковим чином опинилася в моїх руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍