Читати книгу - "Кровна магія: у пошуках Проклятої Королеви, Ляна Аракелян"

– Я його знайду, – твердо пообіцяв Скріраніель.

– Рані, а якщо Карліан повісив на мене слідопита?

Самаекеш хмикнув.

– По-перше, Карліан після зустрічі з тобою навідався до мене і порталом відбув до столиці. Дуже йому цікаво стежити за комашкою.

Я образилася! На мене поклали величезну місію, і тут стиць-копиць – комашка! Хоча, в чомусь старий має рацію. У державному масштабі, я, може, і комашка.

– А, по-друге, я б його відразу відчув, як і Скріраніель. Так, Скріраніеле? – Самаекеш питав, але не зводив уважного погляду з Альгіна.

– Угу, – видавив Рані.

Я подивилася на Альга, який підвівся: він був блідий, але тримався гідно.

– Усе гаразд, – випередив він моє запитання.

– Отже, ти і є один із тих, хто шепоче вогню, син Гедеона Божевільного? – Підняв сиву кошлату брову старий.

Альг кивнув. Старий обійшов навколо Альга і, мені здалося, чи він принюхувався як мисливський собака?

– У тобі дві магії, – бурмотів він. – На тобі є Мітка Сфайли. Поки що не така сильна, як Печатка Кродерона, але ти її розвиваєш, чи не так?

Альг злякано дивився на Самаекеша так, немов він щойно розкрив державну таємницю.

– Гедеон знає?

Альг заперечно замотав головою.

– Я прикрився ментальним щитом від нього, – голос Альгіна лунав спокійно, навіть безпристрасно.

– Божевільний був у столиці? Дивно... – тонкі безбарвні губи щільно стиснулися. Ельф задумався. – Я думав, що твою зведену сестру конвоєм відправлять додому, а воно ось, значить, як вийшло. Чому ж Карліан нічого не сказав? Скріраніеле?

– Так, Пресвітлий.

– У тебе є сищик і малий зовсім зелений детектив. Еге ж, я про твого брата. Не дивись на його вік, він кмітливий хлопець. Якщо не довіряєш їм, то вмикай власну голову і міркуй якомога швидше. Нутром чую, що це все не просто так.

– Їм потрібен був Поклик Крові, – втрутилася в розмову я.

– Гм... – старий задер голову і наче розглядав нічне небо. У цю мить зірвалася й упала зірка. – Не подобається мені все це. Дуже не подобається… – він щось додав ельфійською. Рані здригнувся. Пресвітла Аргіна, оце ми вляпалися у пригоди!

Ми мовчали. Та й що було казати, якщо ніхто з нас не відав, що замишляє батько Альгіна.

– А другий де? – Самаекеш глянув у бік загону.

– Там, – махнув у бік загону Рані. – Про нього я якраз і хотів з тобою поговорити. Він після серйозного поранення. Саме з його приводу ми й прилетіли до тебе. Дозволь йому зануритися у джерело.

– Спочатку я повинен його побачити, – втомлено видихнув старий. – Якщо всіх поранених опускати в джерело, то ніякої магії не залишиться.

– Ти перебільшуєш, Пресвітлий, – усміхнувся Скріраніель. – Камені досі світяться магією зсередини. Та тут кожна порошинка нею просочена.

Старий незадоволено подивився на усміхненого ельфа.

– Клич другого, чарівбу творити буду. І не вишкіряйся. Я радий, що в тебе міцні та здорові зуби. Краще знайди та знищи слідопита. Ти хлопчик розумний, впораєшся.

Хлопчик! Треба ж, він сказав «хлопчик»! Хоча, для Самаекеша Рані і є хлопчик.

Скріраніель зняв полог німоти й покликав Германа. Від загону відокремилася тінь, і незабаром до нас підійшов Гера. Хоч він і був блідий, але намагався триматися бадьоро.

– Моя пошана, – привітався він зі старим і шанобливо вклонився.

Самаекеш пильно вдивлявся в нього, потім подивився на мене: у вицвілих очах старого пустотливо заскакали бісики.

– Отже, ти другий, Герман Дакс. Що ж...

Мої очі від подиву готові були вистрибнути вперед, як магом’ячі. Як він дізнався його ім’я?! Я набрала повітря в легені, щоб запитати, але побачивши, як Рані заперечно похитує головою, видихнула. А старий удав, що нічого не помітив.

– Стань сюди, – Самаекеш вказав палицею на великий плаский камінь, врослий у землю, який зовні був схожий на тарілку ізірбія*.

Герман слухняно став на камінь. Старий двічі вдарив палицею об землю і почав наспівувати чудернацьку мелодію. Палиця засвітилася в його руках, відгукуючись на давню магію. Прислухавшись, я зрозуміла, що слова схожі на ту саму мову, якою говорили ельфи з Василем у кімнаті Германа. Сапфір на обручі Самаекеша блиснув і від нього полився глибоке синє світло, настільки щільне, що все навкруги стало темно-синім. Світло огорнуло старого ельфа з голови до ніг так, що тепер лише вгадувався його силует.

Старий прискорив ритм, став частіше постукувати палицею, швидко пересуваючись від Германа до нас, від нас – назад до каменю. Руїни відгукнулися на магію яскравим світлом. Кам’яна тарілка спалахнула, по краю з'явилися стародавні знаки, утворюючи коло. Знаки палали пурпуром і, здавалося, билися в такт серцю Самаекеша. Старий ельф немов тінь ковзав між нами та руїнами святилища. Він кружляв навколо каменю зі знаками.

Я глянула на Геру. Той стояв, закотивши очі. Білки світилися немов очі повсталого небіжчика. Жах яка! Я нервово ковтнула, розуміючи, що він у трансі.