Читати книгу - "Пояснюючи світ"

відгукнувся Коперник. Але навіть із цими уривками давнього вчення європейці на початку Середньовіччя майже нічого не знали про великі наукові досягнення давніх греків. Потерпаючи від постійних нашесть готів, вандалів, гунів, аварів, арабів, мадярів та норманів, мешканці Західної Європи мали інші проблеми.

Відродження Європи почалося в X та XI століттях. Нашестя пішли на спад, а нові техніки поліпшили продуктивність сільського господарства1. Суттєва наукова робота почалася знову аж наприкінці XIII століття, але до XVI століття значних досягнень не було помітно. Однак у цьому проміжку був закладений інституційний та інтелектуальний фундамент для відродження науки.

У X та XI століттях – у період панування релігії – більша частина нових багатств Європи, природно, йшла не селянству, а Церкві. Як чудово писав про це близько 1030 року французький хронікер Рауль (або Радульф) Ґлабер, «здавалося, неначе світ здригається й скидає з себе стару одіж, вдягаючи білі церковні шати». Для майбутнього науки найважливішими були школи при соборах – на кшталт тих, які відкрили в Орлеані, Реймсі, Лані, Кельні, Утрехті, Сансі, Толедо, Шартрі та Парижі.

Ці школи навчали духівництво не лише богословських дисциплін, а й світських вільних мистецтв за планом, що залишився з римських часів і ґрунтувався почасти на роботах Боеція та Марціана: тривіумі граматики, логіки й риторики, а також (зокрема в Шартрі) квадривіумі арифметики, геометрії, астрономії й музики. Деякі з цих шкіл були ще за часів Карла Великого, але в XI столітті почали приваблювати вчителів із видатним інтелектом, причому в деяких школах відновлювали інтерес до примирення християнства зі знанням про світ природи. Як зазначав історик Пітер Дір2, «засвоєння Божого закону через розгляд того, що Він створив, та розуміння причин і цілей Його творіння багато хто вважав надзвичайно благочестивою справою». Наприклад, Тьєррі Шартрський, який викладав у Парижі та Шартрі, а в 1142 році став ректором школи в Шартрі, пояснював походження світу, описане в Книзі Буття, з погляду теорії чотирьох елементів, яку він засвоїв із «Тімея».

Ще важливішим за розквіт соборних шкіл, хоч і дотичний до нього, був інший напрям розвитку. То була нова хвиля перекладів робіт більш ранніх вчених. Спочатку перекладали не так безпосередньо з давньогрецької, як з арабської: або роботи арабських вчених, або твори, що раніше були перекладені з давньогрецької арабською чи з давньогрецької сирійською, а вже потім арабською.

Справа перекладу почалася доволі рано, у середині X століття: наприклад, у монастирі Санта-Марія де Ріполі в Піренеях, поблизу кордону між християнською Європою та Омейядською Іспанією. Щоб проілюструвати те, як перейняті в арабів знання могли поширюватися в середньовічній Європі, а також їхній вплив на соборні школи, розгляньмо кар’єру Ґерберта Орільякського. Він народився у 945 році в Аквітанії; про його батьків нічого невідомо. Вивчав арабську математику й астрономію в Каталонії; деякий час жив у Римі; перебрався до Реймса, де виступав із лекціями про арабські цифри та абак і реорганізував соборну школу; став абатом, а згодом архієпископом Реймським; допомагав у коронації засновника нової династії французьких королів Гуго Капета; супроводжував німецького імператора Оттона III до Італії та Маґдебурґа; став архієпископом Равенським, а в 999 році був обраний на папу Римського під іменем Сильвестр II. Його учень Фюльбер Шартрський учився в соборній школі Реймса, а в 1006 році став єпископом Шартра, очоливши реконструкцію величного собору цього міста.

У XII столітті темпи перекладів зросли. На початку століття англієць Аделард Батський, що довго подорожував арабськими країнами, переклав роботи аль-Хорезмі й передав арабське вчення у своїх «Природних питаннях». Тьєррі Шартрський якось дізнався про використання в арабській математиці нуля й запровадив його в Європі. Мабуть, найважливішим перекладачем XII століття був Ґерард Кремонський. Він працював у місті Толедо, яке було столицею християнської Іспанії до арабського завоювання, після чого його відвоювали кастильці в 1085 році, і залишалося центром арабської та єврейської культури. Його латинський переклад з арабської Птолемеєвого «Альмаґеста» відкрив давньогрецьку астрономію середньовічній Європі. Ґерард переклав також Евклідові «Начала», роботи Архімеда, ар-Разі, аль-Фергані, Ґалена, Ібн Сіни та аль-Хорезмі. Після захоплення норманами арабської Сицилії в 1091 році переклади латиною також робили безпосередньо з давньогрецької, геть не спираючись на арабські проміжні варіанти.

Найбільше на розвиток науки вплинули переклади ідей Арістотеля. Дуже багато його робіт перекладали з арабських джерел у Толедо – наприклад, саме там Ґерард переклав його твори «Про небо», «Фізика» та «Метеорологія».

Роботи Арістотеля не завжди схвально сприймала Церква. Значно більше на середньовічне християнство впливали платонізм та неоплатонізм почасти завдяки святому Августину. Роботи Арістотеля, на відміну від Платонових, були натуралістичні. Його бачення Всесвіту базувалося на законах (хай навіть так само хитких, як і сформулював він сам) і створювало образ Бога зі скутими ланцюгами руками – той самий образ, що так бентежив аль-Ґазалі. Суперечки навколо ідей Арістотеля стали принаймні частково причиною конфлікту між двома новими жебручими чернечими орденами. Ідеться про заснований у 1209 році орден францисканців, або «сірих братів», які протистояли вченню Арістотеля, і заснований близько 1216 року орден домініканців, або «чорних братів», що захоплювалися «Філософом».

Цей конфлікт розгортався переважно у стінах нових європейських закладів вищої освіти – університетів. Одна із соборних шкіл Парижа отримала в 1200 році королівську хартію як університет (у Болоньї університет був трохи старший, але він спеціалізувався на праві та медицині й не відігравав важливої ролі в розвитку середньовічних природничих наук). Майже одразу, у 1210 році, у Паризькому університеті заборонили викладати твори Арістотеля з натурфілософії. Папа Григорій IX у 1231 році закликав викреслити з цих робіт небажані місця, щоб можна було безпечно викладати корисні частини.

Заборона на Арістотеля була не повсюдна. У Тулузькому університеті його роботи викладали від часу заснування в 1229 році. Натомість у Парижі повну заборону на Арістотеля скасували в 1234 році, і в подальші десятиліття вивчення його творів стало там центром освіти. Здебільшого це було справою двох духовних осіб XIII століття – Альберта Великого й Томи Аквінського. Відповідно до тогочасної моди їм були присвоєні титули докторів: Альберта називали Доктором всеохопним, а Тому – Доктором ангельським.

Альберт Великий навчався в Падуї та Кельні, став домініканцем, а в 1241 році перебрався до Парижа, де від 1245 до 1248 року обіймав посаду професора кафедри для чужоземних учених мужів. Пізніше він переїхав до Кельна, де заснував свій університет. Альберт був помірним арістотелівцем, який надавав перевагу Птолемеєвій системі перед гомоцентричними сферами Арістотеля, але переймався її конфліктом з Арістотелевою фізикою. Він припускав, що Чумацький шлях складається з багатьох зірок