Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

весни є зовсім іншою, ніж зелень літа. І як у липневі дні біля коренів дерев рояться крилаті мурашки, як вони кубляться, злітають у повітря й гинуть, перш ніж настане вечір. Усе, аж до найменшої стеблинки трави, виразне і гостре. Це він бачив. Це й інші справи, які можна помітити, лиш сидячи нерухомо.

Одного холодного осіннього дня підійшов до Мрука найбільший із чорнокнижників на службі в Зміїного Короля, Смеркород. Сів біля хлопця під яблунею, і разом вдивлялися в гори, що потопали в медовому світлі вечора.

— Ми всі міркуємо, про що ти так думаєш? — запитав нарешті Смеркород.

— А я не думаю, — відповів Мрук.

І це була правда.

Того дня чорнокнижники остаточно ствердили, що хлопець є недоумком.

Пробували збудити в Мрукові інші цноти, цноти чоловіка. Бо якщо не надається, щоб володіти таємними силами, то нехай буде бодай воїном. Найкоротший же шлях до мужності веде через жінку, тому прислали Мрукові зміїних самок, найвправніших у мистецтві кохання, а також невільниць із людського роду.

Мрук відкохав їх усіх на зміїному дворі. Знадобилась йому на це ціла зима. Навесні повернувся під своє дерево.

На дворі Зміїного Короля остаточно махнули рукою на Мрука. Тільки Магура заходила часом до брата, а він розповідав їй, що бачить зі свого місця під яблунею. Магура не завжди його розуміла, але любила слухати його голос, бо був він глибоким і лунким, наче дзвін на Ангела Господнього в долині, зовсім позбавленим шелестких зміїних ноток. Вона приносила йому дари лісу — м’ясо, горіхи і ягоди, а також мадярські вина, які Смеркород доставляв на зміїний двір. Мрук, однак, найбільше полюбляв пити молоко із сестриних грудей.

Магура навчилася красти його у людських жінок і в худоби, бо змії люблять його смак, але їхні груди не можуть самі собою зронити ані краплі. Сестра любила, коли Мрук довірливо присмоктувався до її маленьких пипок; він так гарно пахнув, мохом і свіжою землею, а вуста мав ніжні й непевні, такі відмінні від шорстких ротів змій. І хтозна, як це сталося, що якось опинилися вони на траві, даючи й беручи себе навзаєм, бо хто сказав, що це чоловік має брати, а жінка давати, а не навпаки. Земля під їхніми спинами все ще тримала в собі холод зими, яблуня над ними викидала перші бруньки, і були вони отак підвішені між землею і небом, між зимою і весною, і були щасливими.

— Але це була його сестра! — протестує Якуб.

— Не була, — виправляє Замазура.

— Думали, що вони брат і сестра. Це так, наче вона була.

— Може, й маєш слушність. — Замазура глибоко замислився. — Від цього можуть часом народжуватися хворі кошенята.

Проте сталося так, що любов ворухнулася на дні душі Мрука. Не спромоглися її викресати ні зміїні самки, ні людські жінки. Зробила це лиш Магура, всупереч звичаям людей, бо справжнє кохання завжди буває трохи поза звичаєвістю.

З часом, хоч і невпевнено, почали приходити до Мрука за порадою і за здоров’ям селяни з долин. Знали-бо, що Мрук у своїй камінній нерухомості бачить більше світу, ніж будь-хто інший. Проте дивного зміїного сина не дуже любили, бо той завжди казав правду. Особливо не терпіли його довколишні знахарки, мольфари, що «робили ангелочків», і різні сільські бабки, бо всі чари ґрунтуються на вигадках і обмані. Тоді тринадцять найстарших відьом сплели могутнє закляття й пустили його по Бескиду. Пішло воно гуляти гірським вітром, поламало дерева, позривало з хат дахи, але з яблуні Мовчуна не впала жодна квітка, жоден листочок.

А одного дня зайшов до нього сам Господь Бог або хтось дуже на нього схожий, бо був бридкий і мав обличчя суворе, наче витесане з дерева. Вибрався на гору й засапався при цьому, бо не був уже молодим. Сів біля Мрука, не надто близько й не надто далеко, як належить Богові. Підпер долонею підборіддя й задав належне запитання:

— Що бачиш, коли так дивишся?

А Мрук мовчав, бо з думками часто так буває, що поки сидять у голові, здаються розумними й добре сформульованими, висловлені ж виходять незграбними, смішними й зовсім не такими, якими повинні бути.

— Що все є тільки на хвильку, — сказав нарешті. — Тільки на хвильку, і болить. І немає в цьому ніякого порядку.

— А що є?

Мрук знизав плечима.

— Якщо ти не знаєш, то звідки я можу знати?

І насупилися обоє, Мрук і Бог або хтось дуже на нього схожий. Насупилися, але не аж так дуже понуро, і теплий вітер віяв нізвідки в нікуди. А потім Господь Бог або хтось дуже на нього схожий залишив Мрукові кілька слів і зник, наче його ніколи й не було. Може, зрештою, зовсім його й не було, і все це зміїному синові приснилося або він собі вигадав.

Слова звучали ясно і виразно й були цілком звичайними, хоча відбивалися відлунням в усій особистості Мрука. І він вгризався в них, як у соковите яблуко, крутив їх у голові і в устах сто разів, тисячу, десять тисяч разів на день, аж вони злилися воєдино із самим Мруком, і не міг він уже збагнути, чи й далі є ще сином змія, братом Магури, чи вже тільки словами. Часом слова його причавлювали, як повітря перед бурею; часом же завдяки ним відчував, наче він легший за повітря. Навчився байдуже ставитися до тих вражень, бо вже знав, що враженням не слід вірити.

Коли Мрук входив щораз глибше в себе, справжній син Зміїного Короля із себе виходив, ніби не міг поміститися у власній шкірі й мусив її скинути, наче під час линяння. Назвали його якось звичайно, по-хамському. Може, навіть, як тебе. Якуб. Нехай буде Якуб.

Справжній син Зміїного Короля ріс світлим і сильним. Мав руде волосся, гарні очі й привабливий вигляд. Без великих зусиль завойовував симпатію і хлопів, і баб, бідняків і заможних селян, місцевих і купців, що торгують бурштином. Його любили всі, навіть ті люди, які не люблять нікого. З міцними руками, бистрий розумом, у словах же веселий, але й розсудливий, він дивував навіть найстарших у селі. Сили мав стільки, що під час оранки сам запрягався в соху, наче віл, а працювати міг цілісінький день, і не видно було у нього втоми. До танцю й співу Якуб був перший, а випити і любив, і вмів, але не напивався, як інші хлопи, й нічого не мусив соромитися наступного дня.

Часом тільки задивлявся в далину, дивно так, наче