Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

не маю себе ні за яку злочинницю. І повірте, пане докторе, що вас, у вашому маскараді, швидше розстріляють, ніж мене. Запевняю вас. От побачите!

І очі лукаво, впевнено й ненормально-блискуче зупинились на очах доктора Верходуба. Колись, за давніх часів, погляд жінки, зупинений у його очах більше, ніж слід, загрожував їй приємною небезпекою. Очі такої необережної жінки здригувалися внутрішнім здивуванням, поширювались, одстрибували, зараз же знову налітали на його очі, відбивались і кінчали тим, чим кінчають усі метелики у грі з ліхтарем: покірно, п’яно прилипали. Аби тільки з погляду викресалась невеличка іскорка контакту.

Але тут ніякої іскорки не викресалось. Доктор Верхо-дуб злегка зідхнув і спустив очі до кави.

— Гм! Мені все ж таки здається... Ну, зрештою, це ми потім побачимо. А тепер дозвольте задати вам іще одне питання: вам конче потрібно на той бік?

— Конче.

— Ви ж розумієте, що ви ризикуєте життям?

Наяда, замість посмішки, злегка розтягла куточки

малинових вуст.

— Розумію. Далі?

— Так. Значить, є щось дужче за життя, що тягне вас на той бік? Значить, життя ще не є найбільша цінність? Може бути. Хоча ... А втім, будемо вірити у свободу волі, принаймні, у свободу вибору не нами вибраної смерти.

— Для того, хто не хоче, нема смерти, пане докторе. Ну, та це довга філософія. А ви, значить, теж маєте щось на тім боці, що дужче за життя?

Для чого вона це запитала? Перевірити себе? З бажання перевести у свідомість те, що дано їй одвічним?

— Очевидно, так, Ольго Іванівно.

І знову очі впилися в його очі, — допитливі, лукаві, блискучі й знову скляні, без іскри контакту.

— Правда? Ну, чудесно. Значить, нам по дорозі. Отже, як нам добути дозвіл? Га?

— Та якось уже будемо здобувати. Але ще одне ділове запитання: є у вас тут хто-небудь з близьких людей, батьки, родичі, чоловік, коханий?

Наяда лукаво глянула вбік, — ах, хитрий який: «ділове запитання». Йому страшенно цікаво знати, чи є в неї батьки.

— Ну, нехай є. Нехай і батьки, і родичі, і чоловік, і коханий. А для чого це?

Доктор Верходуб зробив іще серйозніший вираз.

— Для того, Ольго Іванівно, що треба з ними якось умовитись, де вас шукати, якщо з нами що-небудь трапиться.

— О, про це не треба турбуватися! Це все... Краще ви умовтеся. У вас є жінка, діти, кохана?

Ага, все ж таки й їй цікаво знати!

— Ні, Ольго Іванівно, ні жінки, ні дітей у мене немає. Були колись. Колись усе було. Тепер лишилась тільки... тільки Наяда.

Панна Ольга високо підняла трошки загусті брови.

— Не розумієте? Це — істота, подібна до людини. Коли Бог розбив Люципера з його армією й вони попадали в море, частина повстанців-ангелів, щоб сховатися від гніву Бога, поперевертались у людей, але не встигли виплисти з моря і так там навіки й зосталися. Це — Наяди. Але вони часом пробиваються на землю і приймають образ жінки. І такі жінки стають божествами для чоловіків. За них убивають себе, їм моляться, приносять жертви, криваві, безкровні, всякі. Сила жіночости в них така надлюдська, що за один дотик до них мужчина готовий прийняти всі муки, які може вигадати людина й диявол. Через них стають і героями, і злочинцями, одні й ті самі люди. Від їхньої ласки найскептичніший Шопенгауер може повірити в усі цяцьки людей, з яких він сміявся. Найлютіший пролетарій, коли зустрінеться з такою Наядою в образі буржуйки, закине свою лють і стане смиренною овечкою. Бо тут сила не партійна, не клясова, а якась більша за кляси, партії, філософії, науки, політики, якій підлягає всякий мужчина.

Наяда підвела очі, темно-сині, морські, рослинні. Вона вже не посміхалась. Очі поволі зупинились у його очах, вп’ялись не своєю силою в них і зчепились. Нарешті!

Всередині доктора замерло, ухнуло й тьохнуло, як батогом. І в той же мент він почув, як молодість буйно вскочила в нього, — червона, з малиновими устами, тан-цівнича, несамовита, безутримна. Вона махала червоно-малиновою хусткою, й од помахів її кров кидалась гарячими буйними хвилями в зарослі рябим пір’ям лиця.

Ольга Іванівна туго відтягла очі й потупилась.

— І ви, значить, маєте таку Наяду?

— Маю, Ольго Іванівно.

— На тім боці? Ач, яка хитра!

— Ні, не на тім.

Вона не підвела голови, не здивувалась, — так і знала.

— А чого ж ви в такому разі їдете на той бік?

— Бо хочу її там знайти.

Тут Наяда підвела голову й дивно, пильно подивилась на доктора Верходуба. Не подивилась, а швидше обдивилась, як обдивляються при оцінці. І знов очі стали скли-зькими, скляними, з непрозорим холодним блиском.

— Ну, добре. Ми забалакались. Давайте про справу.

— Давайте про справу.

* * *

Отже вирішили так: вони — родичі, дядько й небога; учителюють на селі, на тім боці; там же лишилась уся їхня родина; вони ж їздили сюди на цей бік на Різдвяні Свята в гості до родичів, тут їх і захопило большевицьке повстання. А тепер через одного чоловічка одержали звістку, що мати панни Ольги дуже хвора, помирає й хоче перед смертю бачити єдину доню свою.

Досить. Цілком правдоподібно. Ніякої сентиментальности, ніяких жалібних слів, благань, нічого. Розмовляти просто, коректно, з гідністю інтелігентних пролетарів. Балакати більше докторові, а панні мовчати. Капелюха безумовно скинути. Англійський костюм також. На голову — хустку, косинку, щось «демократичне», на себе — простеньке пальто, кохтину, свитину.

— Ви, між іншим, тутешня, чи приїжджа? Можете добути це все?

— І тутешня, і приїжджа. Але ви не турбуйтесь: усе добуду й через годину буду на місці ^повному параді.

Після того розійшлися на годину. Куди вона пішла, доктор не знав. Та й Бог з нею, навіщо йому знати, в якій саме морській печері Наяда прибирає той чи інший вигляд. Головне відомо: контакт був. А значить... Що значить?

Всю годину доктор проходив по бічних вулицях. Порожні, налякані, вони насторожено мовчали, ці вбогі вулички з біленькими будиночками в «палісадниках», з покришеними, стародавніми, такими несучасними тротуарами. Ходив собі, розстібнувши двірницьке пальто, відсунувши кашкета на потилицю, як червоноармійський комісар, постукуючи ціпком по дерев’яних гниленьких тротуарах. Розуміється, був контакт! А значить... А значить, є щось у житті, що більше за саме життя?

Є ж воно в цих бідних владарів, які сотнями гинуть за щось більше, ніж їхнє маленьке життя?