Читати книгу - "Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА"

     Інга,  Данута та керівник аквапарку стояли роззявивши роти.

      - Але ж…, - розгубився колишній керівник аквапарку.

      - Все було саме так, як каже панна, - ствердила сердобольна подруга Данути.

      - Ну, якщо панянки не мають претензій, - розвів руками керівник кафе. Інга попленталася на кухню, а Данута ще довго гарчала на подругу.

       - Але ж у неї важке життя, - виправдовувалася подруга.

       - Отакої! – Сказала Фрося, відсьорбуючи половину від свого полунично-молочного коктейля. - Майже така сама сцена була декілька днів тому в аквапарку. Але тоді за відвідувачку була Інга, а за офіціантку – Данута.

      - Мене це не дивує, - задумливо відповів Алан. – Деякі люди нещасні, коли працюють на когось, а щойно отримають владу, то зганяють злість на інших. В тому часовому вимірі, українці вважали, що вони – королі життя, тож деякі знущалися над поляками. Тут же ж поляки вважають себе королями. Але ж ти помітила, що інша дівчина заступилася за Інгу? Це вказує на те, що кожний народ має добрих і лихих людей, дурних та розумних, підступних і чесних. Не можна судити щодо всього народу лише за деякими представниками.

       - А Ви… Тобто ти? Чому…. ти не втрутився?

       - Ти й сама дала собі раду, - відповів Алан та відповів на дзвінок. Знову з тієї дивної темної штукенції верещав той            жахливий верескливий звук. Відвідувачі кафе

перезирнулися, але промовчали. Костюм Алана все ще мав солідний вигляд.

     - Так, - сказав Алан. Фрося-Фросина стала за плечима Алана. Так і є! Той самий дивний молодик знову їсть макарони.

     - Він  знову баламутить минуле, - сказав Смок, а його очі, із вузькими прямокутними зіницями, як у кіз, розширилися. – За тобою хтось спостерігає. І здається я знаю, хто ця дівчина із дивними очима.

     - Не звертай на неї уваги. Вона безпечна. Ну, майже. Якісь деталі є?

     - Зараз, - Смок, по той бік екрану, витягнув якісь пожовклі папери. – Високий блондин. Може, навіть і наш клієнт. Разом із ним чорнявий хлопець. У Феодосії, часів Бароко. Не подобається мені це. Ще, чого доброго, приб’є Богдана-Зиновія, а тоді ми можемо потрапити до влади Поляків.

      Алан повернув голову, перезирнувся із перелякано-здивованою Фросею, а тоді сказав:

      - Не хвилюйся. Не приб’є. Відправляй нас туди.

      - Уточню, нас обох у чоловічому одязі, - додала дівчина.

     - Як? І її? – Здивувався макароноїд.

     - Еге ж. Її небезпечно залишати на самоті.

     - Ти ж казав, що вона - безпечна. Ну добре, йдіть і намалюйте захисне коло.

     - Він що, завжди їсть макарони? – Пошепки запитала дівчина, поки Алан розраховувався за коктейлі та млинці.

     - Ні, - так само пошепки відповів колишній вчитель. – Це той самий сеанс зв’язку. Він у майбутньому. – Фрося витріщилася. – Потім, якось розповім.

      Офіціант приніс рахунок та зник. Лише зараз Фрося виявила, що кафе на березі моря могло собі дозволити цілих двох офіціантів: хлопця та дівчину (Інгу). Мабуть, це було кафе із високим рівнем рентабельності.

       Розрахувавшись за млинці, Алан почовгав до жовтого піску. Там він став навколішки, витяг ручку та окреслив нею безперервне коло на золотій субстанції.

     - Готово, - сказав гарний хлопець екрану дивної штукенції.

     - Тепер зайдіть у коло та тримайтеся за руки. Інакше вас розметає по різних часах.

     - Минулого разу не розмітало, - пробурмотіла Фрося, але із радістю всунула свою холодну долоню до гарячої Алана Михайловича. Вірніше, Алана.

     - Це, через мідну брошку із Драконом, - заявив колишній вчитель. Дівчині стало цікаво, звідки безвусий Алан знає про її потаємну брошку, але повітря засвистіло….

     Відвідувачі низки кафе на березі, які дивилися на Море та Острів, із подивом помітили, що молода закохана пара стала у коло, накреслене на золотавому піску. За мить подув сильний вітер, який підняв золотавий пісок, а закохана пара зникла. Натомість, прибігла чорна такса та підняла свою задню лапу прямо всередині нестійкого кола. Такса явно була хлопчиком.

       Дихати було дуже важко. Щойно Фрося, ледь-ледь втихомиривши дихання, озирнулася, то одразу ж виявила себе у минулому. По-перше, одяг у Алана був дуже дивним. По-друге, дівчина відчула холод, а коли глянула униз, то побачила що має такий самий дивний одяг, як  у супутника. По-третє, дорога була з пилюки та каміння, а не з сучасного асфальту. І останнє – прямо перед дівчиною стояла велика будівля дивної форми.

      Дивна будівля була квадратною, із високою кремезною вежею та куполом, десь всередині. Де саме, Фрося не бачила, бо заважала передня стіна. Стіна також була дивна. Перший поверх являв собою суцільні білі арки, поза якими причаїлися вікна та двері, але десь углибині. Другий поверх являв собою суцільну стіну з бежевого каменя, лише в двох місцях принишкли невеликі віконця. Поруч був високий витончений та білий мінарет. Це було дивно.

      Але одяг був ще дивніший. Це точно були не часи “Плачу Ярославни”.