Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

в повітря. Та за радісними вигуками я чула крики волькр, безпомічні й людські, як мені здавалося, крики зажурених матерів, що оплакують своїх дітей.

Заплющила очі. Це було єдине, що я могла зробити, аби не затиснути вуха руками і не скрутитися клубочком на палубі.

— Годі, — прошепотіла я.

Схоже, ніхто не почув.

— Прошу, — прохрипіла трохи гучніше. — Мале…

— А ти стала справжньою вбивцею, Аліно.

Той холодний голос. Я широко розчахнула очі.

Дарклінґ стояв переді мною, його чорна кефта маяла над палубою «Колібрі». Задихнувшись, я відступила на крок і приголомшено роззирнулася, але ніхто не звертав на нас уваги. Всі горланили, шаленіли й витріщалися на вогонь.

— Не турбуйся, — лагідно повів далі Чорний Єретик. — Незабаром звикаєш. Ну ж бо, я покажу тобі.

Він витягнув із рукава своєї кефти ніж і, не встигла я навіть зойкнути, шмагонув мене навідліг по лицю. Я змахнула руками, намагаючись захиститися, з горла вирвався крик. Світло згасло, й корабель занурився в темряву. Впавши на коліна, я скрутилася на палубі й приготувалася відчути пронизливий укол гришинської сталі.

Та цього не сталося. У темряві навколо мене кричали люди. Штурмгонд вигукував моє ім’я. Я почула лункий вереск волькри. «Близько. Занадто близько».

Хтось заридав, і корабель рвучко смикнувся. Я почула гуркіт чобіт — це екіпаж намагався встояти на ногах.

— Аліно! — цього разу пролунав Малів голос.

Я відчула, що він навпомацки просувається в мій бік у темряві. До мене частково повернувся здоровий глузд. Знову кинула навкруги яскравий водоспад світла. Волькри, що спускалися до нас, зарепетували і помчали назад у темряву, та один Верескун уже стікав кров’ю на палубі з мало не вирваною з плеча рукою. Вітрило над ним висіло безглуздою ганчіркою. «Колібрі» нахилився, небезпечно завалюючись на правий борт і швидко втрачаючи висоту.

— Тамаро, допоможи йому! — наказав Штурмгонд.

Близнюки вже й так спускалися корпусом до пораненого Верескуна. Інша Верескунка з закляклим від напруги обличчям здійняла руки й намагалася закликати достатньо сильний вітер, аби втримати нас у повітрі. Корабель стрибав і гойдався. Штурмгонд міцно вчепився в стерно, викрикуючи команди членам екіпажу, котрі поралися з вітрилами.

Серце стугоніло в грудях. Я розпачливо глянула навкруги, розриваючись між жахом і спантеличенням. Я щойно бачила Дарклінґа. Бачила його.

— З тобою все гаразд? — запитав позаду мене Мал. — Ти поранена?

Я не могла на нього дивитися. Мене так трусило, що я боялася розпастися на шматки. Зосередилася на тому, щоб підтримувати світло навколо нас.

— Вона поранена? — крикнув Штурмгонд.

— Просто витягни нас ізвідси! — відгукнувся Мал.

— О, так ось чим мені слід зайнятися, — відгавкнувся капітан.

Волькри з вересками кружляли над нами, б’ючись об кулю зі світла. Нехай вони чудовиська, я замислилася: чи зрозуміли вони, що це помста? «Колібрі» хитався і здригався. Визирнувши вниз, я побачила, що нам назустріч мчать сірі піски.

І раптом ми вирвалися з темряви, прорвалися крізь останні чорні жмутки Зморшки і помчали в синяву перших світанкових хвилин.

Земля виднілася загрозливо близько.

— Вимкнути вогні! — наказав Штурмгонд.

Я опустила руки й розпачливо вчепилася в загорожу каюти. Вже бачила довжелезну дорогу, міські вогні десь удалині, й ген-ген за невисокими пагорбами ранкове світло виблискувало на поверхні витягнутого блакитного ставка.

— Ще трошечки! — крикнув капітан.

Верескунка схлипнула від потуг, руки у неї тремтіли.

Вітрила повисли. «Колібрі» продовжував падати. Ми вже ковзали верхівками дерев, і гілки шкрябали обшивку корабля.

— Лягайте всі і міцно тримайтеся! — прокричав Штурмгонд.

Ми з Малом пірнули вниз до каюти, розкинувши кінцівки і зчепившись долонями. Кораблик задеренчав і затремтів.

— Ми не виживемо, — прохрипіла я.

Хлопець не відповів, лише міцніше стиснув мою руку.

— Готуйсь! — проревів капітан.

В останню мить він залетів до каюти і незграбною купою гупнувся на підлогу. Встиг лише сказати:

— Затишно тут.

І тієї ж миті ми вдарилися в землю з такою силою, що кістки мало не порозліталися на шматки.

Коли корабель із гуркотом і дзенькотом проорав землю, скалки полетіли навсібіч, а нас із Малом кинуло до носа. Пролунав гучний сплеск, і ми несподівано опинилися над водою. Я почула жахливий звук, який просто-таки жили витягав, і зрозуміла, що один з корпусів корабля відірвався. Ми застрибали поверхнею, а тоді суденце якимось дивом здригнулося і зупинилося.

Я спробувала зорієнтуватися. Лежала горілиць, притиснувшись до стінки каюти. Поруч зі мною хтось важко дихав.

Боязко посовалася. Я добряче гупнулася головою й розрізала обидві долоні, але, схоже, трималася купи. Крізь підлогу каюти затікала вода. Я почула сплески, перегукувалися люди.

— Мале, — наважилася озватися я, а вийшло лише тремке попискування.

— Зі мною все гаразд, — озвався хлопець. Він був десь ліворуч. — Нам слід вибиратися звідси.

Я роззирнулася, але Штурмгонда ніде не побачила.

Коли ми вилізли з каюти, корабель загрозливо нахилився. Почулося скрипуче зітхання, й одна зі щогл не витримала — гепнулася в озеро під вагою своїх вітрил.

Ми теж кинулися до ставка, щосили замолотивши руками, щоб вода не проковтнула нас разом із кораблем.