Читати книгу - "Лист до короля"

прискіпливий, але цей слуга не викликає в мене довіри.

— І в мене також, — погодився Бенду. — Ми за ним простежимо. А Червоних Вершників знайдемо в будь-якому разі, що б він не казав.

Лицар Ристридин поглянув на Тіурі в задумі.

— Поміркуйте всі, — сказав він, — треба вирішити, чи варто Тіурі залишатися в одязі воїна замку Місте-ринат.

Він не пояснив, чому згадав про це, але хлопець усе зрозумів. Червоні Вершники, звісно, шукали його, і він єдиний достеменно знав — чому. «Сірі Лицарі можуть не ганятися за вершниками, — з жахом подумав Тіурі.

— Якщо я залишуся з ними, ті самі нас знайдуть. Вони щонайменше бодай ще раз спробують відібрати в мене листа». Поки лицарі з ним, безперечно, він у безпеці, навіть якщо вороги й здогадаються, що він переодягнений. Ті, певна річ, швидко все зрозуміють, коли побачать простого зброєносця, що їде на коні Едвінема, Чорного Лицаря з Білим Щитом.

Він не висловив своїх думок — невідомо, до чого б це призвело, натомість звернувся до Евейна:

— Лицарю Евейне, чому правитель Евіллану ворогує з королем Унавеном? Що між ними сталося?

— У двох словах цього не розкажеш, — відповів Евейн,

— але, звісно, я розповім тобі про це.

— Не забувайте лишень, що нам треба відпочити, -нагадав Бенду. — Вирушаємо завтра на світанку.

— Чи може бути щось краще, аніж відпочинок у доброму товаристві: попивати вино і слухати історії, -відказав Ристридин і послав зброєносця по ще кілька пляшок вина.

По вечері воїни наповнили келихи, влаштувалися якнайзручніше і приготувалися разом з Тіурі слухати розповідь Евейна.

— Кажуть, — почав Евейн, — що наше королівство найкрасивіше у світі. Король Унавен віддавна править там мудро і справедливо. Багато століть панував у нашій країні мир та спокій. Лише останніми роками пізнали ми війну та розбрат. І розбрат цей виник у самому серці королівства.

Король Унавен має двоє синів. Старший, як велить звичай, — кронпринц, і з того дня, як йому виповнилося вісімнадцять, носить титул віце-короля і королівського намісника. Та обидва принци народилися в один день, і молодший завжди був незадоволений своїм становищем. Він вважав несправедливим, що брат, старший від нього лише на кілька хвилин, успадкує трон. Слід зазначити, що принци схожі зовні й однаковою мірою наділені розумом і талантами. Тому для молодшого така різниця є ще нестерпнішою. Проте юнаки різняться характерами, і з віком це ставало дедалі більш очевидним. Кронпринц схожий на батька: завжди піклується про державний інтерес та про добробут майбутніх підданих. А брат — владолюбний і прагне лише необмеженого володарювання.

Протистояння між братами з роками посилювалося. Молодший зненавидів старшого — і вони стали ворогами. Король Унавен, здається, перепробував уже все, намагаючись відновити злагоду і примирити молодшого з його долею. Та в єдиному він залишався непохитним: у жодному разі не погоджувався розділити королівство. Воно мало лишатися єдиним цілим під владою законного монарха.

Урешті-решт король проголосив молодшого сина намісником Провінції Річних Затонів на півдні королівства. Спершу все було добре, та час минав — і принц правив усе більш незалежно. Бувало, він діяв усупереч волі батька! І, на завершення, вчинив те, чого король Унавен ніколи б не схвалив: перейшов південний кордон і вторгся в землі Евіллану. Він увійшов до країни, завоював її і оголосив провінцією Унавена. Король назвав дії сина незаконними і вимагав негайно вивести військо з Евіллану. У відповідь принц проголосив себе королем підкореної країни і додав, що відтепер він правитель, такий самий, як батько, і не має наміру скорятися!

Це вкрай розлютило короля, і він позбавив сина права бути його намісником.

Та самовпевнений юнак не сприйняв батькового рішення. На жаль, у Провінції Річних Затонів знайшлося чимало людей, які підтримували його в опорі. Кронпринц увійшов до Провінції на чолі армії, щоб навести лад, але зустрів озброєний спротив. Брати бились один проти одного! Старший син іменем Унавена переміг. Відтоді все змінилося в королівстві — немає там більше миру, спокою та злагоди.

Молодший принц, правитель Евіллану, почав надсилати розбійницькі загони до країни свого батька, порушуючи її спокій. Хоча війну оголошено й не було, однак сутички на кордоні й півдні країни відбувалися постійно.

— Один із таких загонів, — додав Ристридин, — переховувався у Форготському лісі, і король Унавен доручив лицареві Едвінему розігнати розбійників.

— Я також був там, як один із воїнів у дружині Едві-нема, — провадив далі лицар Евейн, — на той час я ще не був лицарем. Ристридин тобі вже розповів, що нам вдалося витурити ту грізну банду. Одначе негаразди у нашому королівстві на цьому не скінчилися.

Кронпринц кілька разів намагався укласти мир, але в нього нічого з того не вийшло. Кажуть, що він усе ще любить брата, та правитель Евіллану відмовляється від будь-якого зближення. Тож лицарі Унавена з тугою в серці мусили взяти свої білі щити, пристебнути мечі й приготуватися до битви.

Та нещодавно країною поширилася радісна звістка. Кажуть, що нарешті правитель Евіллану сам нарешті воліє укласти мир, збирається відмовитися від Евілла-ну, прибути до Унавенстадта й помиритися з батьком та братом. Він надіслав гінців до короля, й король, своєю чергою, направив своїх послів до Евіллану. Це правда, що вони мали вести мирні перемовини й поїхали з добрими намірами. Одним із посланців був лицар Едвінем, граф Форестерре.

Евейн замовк.

— І що далі? — спитав Тіурі.

— Я розповів усе, що знав. Радісний і сповнений надії виїхав я зі своєї країни, щоб доправити листа мого короля королю Дагонату. І я навіть уявити собі не міг, що так скоро доведеться змінити білий щит на попелястий і мчати месником цими землями.

Настала тиша.

«Власне, як дивно, — думав Тіурі, — ми сидимо тут разом і переймаємося справами чужої країни, хоча ніхто з нас, окрім Евейна, який родом звідтіля, не має до королівства Унавена жодного стосунку.»

Він хотів щось сказати, та несподівано Бенду жестом зупинив його. Лицар тихенько підвівся і безшумно рушив до дверей, що вели вглиб дому, обережно відтягнув засув і рвучко розчахнув двері.

До кімнати ввалився чоловік. Це був Леор. Бенду міцно вхопив його й поставив на ноги.

— Попався! — вигукнув він. — Навіщо підслуховував?!

— Йой, відпустіть! — заголосив служка. — Нічого я не підслуховував. йой, відпустіть, поможіть!

Бенду вхопив його ще міцніше.

— Кажи правду, нишпорко підступний, чому шпигуєш за нами?! Хто