Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

затонуле місто, немов аероплан, що заходить на посадку над звичайним містом на поверхні. Також я не відразу помітив і те, що зникла зграя цих незвичайних дельфінів.

Приблизно через дві години човен ліг на бруковану площу біля скелястого схилу долини. З одного боку я міг бачити ціле місто, яке збігало від площі до колишнього узбережжя річки, з іншого ж боку, несподівано близько, я побачив багато оздоблений і чудово збережений фасад величної будівлі, вочевидь, храму, витесаного в суцільному камені. Я можу лише здогадуватися про походження мистецького оздоблення цього титанічного творіння. За монументальним фасадом, мабуть, ховалися численні внутрішні приміщення, бо храм дивився назовні багатьма широкими вікнами. У центрі зяяли величезні відчинені двері, до яких вели вражаючі своєю розкішшю сходи, оточені витонченими різьбленнями, які нагадували вакхічних персонажів. Особливо вирізнялися величні колони і фриз, прикрашені скульптурами неймовірної краси; скульптури зображали ідилічні пасторальні сцени і процесії жерців і жриць із дивним церемоніальним приладдям, які поклонялися світлосяйному богу. Виконання цих витворів мистецтва вражало своєю досконалістю, мало сильний відтінок елліністики, але було на диво своєрідним. Від нього віяло жаскою давниною, хоча це був радше найвіддаленіший, аніж безпосередній предок грецького мистецтва. Я не маю сумнівів у тому, що кожнісінька деталь цього монументального витвору була витесана з неторканої раніше скелі. Складалося враження, що це частина гірського масиву, хоча я не можу навіть уявити, яким чином створювалися просторі внутрішні приміщення. Можливо, їхню основу становили печера або система печер. Ані час, ані затоплення водою не пошкодили первісної величі цього страхітливого храму — бо це був саме храм, — і сьогодні, через тисячі років, він стоїть, не осквернений і непорушний, серед вічної ночі і мовчання океанських глибин.

Я не можу злічити годин, які я втратив, дивлячись на затонуле місто з його будівлями, арками, статуями і мостами, і на колосальний храм — красивий і таємничий. Хоча я знав, що смерть уже близько, мене все одно діймала цікавість, і я все спрямовував на нього промінь прожектора у спраглому пошуку. Промінь світла дозволив мені вивчити багато деталей, але не давав зазирнути за розчахнуті двері вирізаного у скелі храму, тож через деякий час, усвідомлюючи потребу берегти енергію, я вимкнув струм. Тепер промені стали набагато тьмяніші, аніж були впродовж тижнів нашого дрейфу. І, ніби під’юджене неминучою втратою світла, зросло моє прагнення дослідити ці морські таємниці. Саме я, німець, маю бути першим, хто проторує ці забуті у вічності дороги!

Я дістав і оглянув глибоководний водолазний костюм з металевими шарнірними з’єднаннями, перевірив портативний ліхтар і дихальний апарат. Хоч пройти подвійний шлюз самому і буде нелегко, я вірив, що за допомогою своїх наукових вмінь здолаю всі перешкоди і зможу особисто пройтися мертвим містом.

Шістнадцятого серпня я спромігся вийти з U–29 і почав обережно торувати шлях крізь поруйновані і замулені вулиці до давньої річки. Я не знайшов скелетів чи інших людських останків, але відшукав цілий археологічний скарб у вигляді скульптур і монет. Про них я зараз не можу багато сказати, окрім хіба що відчуття побожного трепету перед культурою, яка була на вершині розвитку і слави, коли печерні люди блукали Європою і Ніл котив свої води повз дикі необжиті береги. Інші, спрямовані моїм рукописом, якщо його коли-небудь знайдуть, повинні розкрити таємниці, про які я лише здогадуюсь. Мої електричні батареї вже майже розрядились, і я повернувся на човен, постановивши собі наступного дня дослідити кам’яний храм.

Сімнадцятого серпня, коли мій намір дослідити таємничий храм лише посилився, мене спіткало величезне розчарування, бо я виявив, що ще у липні під час заколоту тих свиней були знищені засоби, необхідні для перезарядки переносного ліхтаря. Моя лють була безмежна, але мій німецький глузд не дозволив мені вирушати непідготовленим у непроникну темряву внутрішніх приміщень, які могли виявитися лігвом якогось неймовірного морського чудовиська або лабіринтом проходів, з відгалужень яких я б ніколи не зміг повернутися. Все, що я міг, це увімкнути ослаблий прожектор U–29, з його допомогою піднятися храмовими сходами і дослідити зовнішні різьблення. Сніп світла падав на двері під висхідним кутом, тож моя спроба зазирнув всередину і бодай щось розгледіти виявилася марною. Не було видно навіть стелі, але я все ж ступив кілька кроків досередини, попередньо промацавши підлогу палицею, втім, йти далі не відважився. Понад те, вперше у своєму житті я відчув страх. Я почав розуміти, звідки у бідного К’єнце з’явилися ці настрої, бо хоча мене все дужче притягував храм, я боявся його заповненої водою безодні, боявся сліпо, і мій страх лише посилювався. Повернувшись на субмарину, я вимкнув усе світло і замислено сидів у темряві. Відтепер електрику треба було берегти лише для екстрених випадків.

Суботу вісімнадцятого я провів у цілковитій темряві, мене мордували думки і спогади, які загрожували зламати мою німецьку волю. К’єнце збожеволів і загинув ще до того, як ми дісталися цих зловісних уламків неосяжно далекого минулого, і порадив мені піти з ним. Невже і справді фатум зберіг мій розум лише для того, щоб безперешкодно привести мене до кінця значно жахливішого і неймовірнішого, аніж будь-хто може уявити? Мої нерви надто напружені, і мені треба позбутись всіх цих притаманних слабкій людині емоцій.

Я не міг заснути суботньої ночі, тож, вже не дбаючи про майбутнє, увімкнув світло. Дратувало те, що у мене раніше зникне електрика, аніж закінчаться запаси повітря і харчів. Я знову повернувся до думки про легку смерть і перевірив свій автоматичний пістолет. Над ранок я, мабуть, заснув з увімкненим світлом, бо вчора вранці, прокинувшись у цілковитій темряві, виявив, що всі батареї розрядилися. Я згаяв кілька сірників поспіль і страшенно пожалкував про недалекоглядність, з якою ми раніше спалили увесь свій запас свічок.

Коли згас останній сірник, який я наважився витратити, я залишився сидіти без світла в абсолютній тиші. Упереміш з думками про неминучий кінець у моїй пам’яті зринали усі попередні події, і тоді переді мною постало до часу приспане усвідомлення, яке слабшу і забобоннішу людину змусило б здригнутися. Голова світлосяйного бога на скульптурах кам’яного храму була та сама, що й на різьбленому шматочку слонової кістки, який мертвий моряк приніс із моря, а нещасний К’єнце повернув назад.

Я був трохи збентежений цим збігом, але не сказав би, що заляканим. Лише нерозвинений розум прагне пояснити незвичайні і складні речі примітивним спрощенням до надприродного. Так, збіг був дивним, але і моє мислення було достатньо тверезим, щоб не поєднувати обставин без жодного логічного зв’язку чи шукати містичні ланки між катастрофічними подіями, які спіткали нас від дня потоплення «Вікторії», і моїм теперішнім становищем. Відчуваючи потребу у відпочинку, я прийняв снодійне і ще раз поринув у нетривалий сон. Мій нервовий стан відбився на снах, бо мені здавалося, що я чую крики потопельників і бачу мертві обличчя біля ілюмінаторів корабля. І посеред тих мертвих облич було єдине живе, знущальне обличчя юнака з кістяної фігурки.

Мені варто вкрай обережно записувати те, що стосується мого сьогоднішнього пробудження, бо я перебуваю у вкрай знервованому стані, і до фактів починають домішуватися мої галюцинації. Мій випадок вельми цікавий з погляду психології, і я шкодую, що не можу звернутися до котрогось із компетентних німецьких фахівців, аби він провів обстеження. Щойно я розплющив очі, моїм першим почуттям було незбориме прагнення увійти до кам’яного храму, прагнення,