Читати книгу - "Замирення"

class="p">— Ні. Чи ти справжній?

— Я не розумію, про що ти, — вимовив він так спокійно, як зумів. Цікаво, чи зможе він поворухнутися достатньо швидко, щоб уникнути лінії вогню, відштовхнути пістолет від своєї скроні, доки зброя не знесе йому мозок?

— Гадаю, розумієш. Підкуплений. Зіпсутий. Зіпсуті товари. Галюцинація. Примара.

— Я такий самий справжній, як і ти, — сказав він. Але в душу закрався потайний страх, якого він не хотів висловлювати. Поряд із думкою про його незнання того, що насправді пережила Ґрейс, відколи він бачив її востаннє. Що він не був упевнений, чи знає її цієї миті. Не більше, ніж самого себе цієї хвилини.

— За чиїм сценарієм ти наймитуєш? Центру чи слова на літеру «Л»?

— Слова на літеру «Л»? — Абсурдні думки. Лжа? Ліхтарня? Лесбіянка? Аж потім здогадався, що вона має на увазі Лоурі. — Ні за чиїм. Я позбувся гіпнотичного навіювання. Звільнився. — Не впевнений, що сам у це вірить.

— Чи проведемо тест?

— Не намагайся. Я справді це мав на увазі… Не намагайся.

— Не буду, — сказала Ґрейс таким тоном, наче він звинувачував її в тяжких злочинах. — Це закидони того самого Л. Але я бачу всі ознаки. Цей зацькований погляд, який у тебе, блідість. Руки скручуються у пазурі. Його автограф, скрізь на тобі прописаний.

— Залишкові явища. Просто залишкові явища.

— Значить, зізнаєшся.

— Я зізнаюся, що не розумію, якого дідька ти вперла мені пістоля до голови! — закричав він. Невже Жар-птаха не чує нічого? Чи удає, що спить? І це все одно, якби вона назвала його брехуном: ось те, що Жар-птаха називала «сяйвом», дивовижне, допитливе. Воно допіру здійнялося, наче суглоб звело, наче судома у лівому стегні, доки він стояв на чотирьох, допитуваний заступницею директора.

Пауза, цівка ще глибше увігналася до його голови; він здригнувся, ухиляючись. Потім тиск зник, як і її тінь. Керманич озирнувся. Ґрейс притулилась обличчям до муру, все ще тримаючи пістолета.

Він сів, поклавши руки на стегна, глибоко вдихнув, видихнув і став розглядати свої варіанти. Це була така польова ситуація, яку його мати називала «без варіантів». Він міг би знайти якийсь спосіб розрядити атмосферу чи кинутися до стіни й схопити рушницю. Не справжній вибір. Не справжній, бо Жар-птаха не бере участі.

Поволі, сторожко, він підібрав долі ті три сторінки звіту Вітбі, вимушений одразу наразитися на небезпеку:

— Це твій звичайний люб’язний прийом?

Її обличчя зараз нагадує безпристрасну маску, яка кидає йому виклик зірвати цю личину.

— Іноді це закінчується тим, що я одразу спускаю гачок. Керманичу, мене не цікавить дурня. Ти й поняття не маєш, через що я пройшла. Що може бути справжнім… і що — несправжнім.

Він нахилився до стіни, притискаючи сторінки Вітбі до грудей. Чи щось там таке в кутику його ока?

— У цьому світі нічого немає, — сказав він, — але є те, що наші почуття нам розповідають, і все, що я можу зробити, — базуватися на цій інформації. — Хоча він більше взагалі не довіряв світу.

— Був момент, коли я могла вистрелити, — ти не встиг би вийти з човна.

— Дякую? — Намагаючись вимовити це якомога дошкульніше, ніби б’ючи в лице.

Короткий кивок, наче всерйоз, і Ґрейс рвучко запхнула пістолет назад у кобуру — з правого боку, чимдалі від нього.

— Я завжди маю стерегтися. — Він відчув, як напружилось її плече, і розчув різке клацання, коли вона защібнула кобуру. Розщібнула її. Защібнула.

— Аякже, — сказав він. — Я бачу, хтось куснув тебе за великий палець ноги. Таке може довести до параної.

Вона проігнорувала ці слова, промовивши:

— Коли ти сюди потрапив?

— П'ять днів тому.

— Скільки часу зайняло перетинання межі?

Невже Ґрейс забула про ті дні тут, на самоті?

— Навряд чи зо два тижні.

— Як ти перейшов?

Він розповів їй, оминаючи будь-які подробиці про те, що в морі були двері. Оминаючи й те, що їх створила Жар-птаха.

Ґрейс обмірковувала це досить довго, з незмінною гіркою усмішкою, яка відмітала будь-які тлумачення. Але він знову захвилювався: вона вийняла ножа для патрання і креслила кола у пилу поруч себе. Це було не просто параноїдальним опитуванням. Були набагато вищі ставки, і він почав аналізувати, щоб з’ясувати: чи Ґрейс просто щось вразило тут на острові, чи вона зазнала шоку, який докорінно змінив мислення, назавжди послабив і викривив судження?

Спитав так м’яко, як тільки зміг:

— Ти не проти, якщо я зараз розбуджу Жар-птаху?

— Я ввечері підлила їй до води снодійного.

— Ти — що? — Відлуння доброго десятка допитів у цьому внутрішньому тероризмі, усі ознаки та риси.

— А ти нині її найліпший друг? Ти їй довіряєш? А чи ти взагалі розумієш, про що я?

Довіряв їй — тобто не вважав за ворога. Довіряв їй — тобто мав за людину. Хотів сказати: «Я довіряю їй, як самому собі», але це не задовольнить Ґрейс. Не цю версію Ґрейс.

— Та що тут скоїлося? — Він почувався зрадженим і засмутився. Зайшов надто далеко, але те старе дійство — розвіювання диму на подвір’ї Південного Округу — перетворилося на попіл.

Ґрейс пронизала тривога, і прихований стрес став помітним, струшуючи її, от ніби вона тільки оце прокидається від якогось жахливого сну.

— До цього можна звикнути, — сказала вона, втупившись у візерунки, що накреслила в поросі. — До цього можна звикнути, знаючи: усе, що ми робили, нічого не важить. Що Центр зрікся нас. Що наша нова директорка зреклася нас.

— Я намагався… — «Я намагався лишитися; ти казала мені йти». Але в її баченні це явно не так. А тепер вони опинилися на самому краю світу, і вона в усьому його звинувачує.

— Спочатку я намагалася звинуватити тебе, доки всього не впорядкувала. Я тебе винуватила. Але що міг ти вдіяти? Нічого. Центр, напевно, запрограмував тебе діяти так, як там хочуть.

Знову наринули ті страшні моменти, зчавили йому пам'ять, врізалися в неї ударами. Вираз обличчя Ґрейс у той крайній момент, коли межа насувалася на Південний Округ, заперечуючи можливість розмов — він узагалі до неї словом не озивався. Не стояв поряд з нею, не клав їй руки на плече. Просто думав своє.

— Ну й обличчя у тебе, Керманичу. Якби ти зараз бачив вираз свого обличчя, — сказала вона, так ніби вони ділилися враженнями про його реакцію на несподівану вечірку. Стіна будівлі перетворюється на плоть. Директорка повернулась у хвилях зеленого світла. Цей тягар. Пальці його лівої руки почали перебирати різьбленого Чоррі в кишені куртки. Він знову розпружив зціпленого кулака, простер руку — хай пальці відпочинуть. Ретельно оглянув білі звивини,