Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

тримав Едді попід руки, а отже, йому доводилося задкувати. Він не бачив, куди йде, що сповільнювало просування, зате перед його очима лишалась яскраво освітлена ділянка авеню Ла-Пас, де Девід покинув свій мінівен. Пирхаючи від натуги, Левко зауважив, що відразу за їхньою «тойотою» стоїть іще одне авто. Він не міг не звернути на нього уваги. Здаючи назад, Девід Ренцо підпер під самісінький бампер раритетне чорне купе з тих часів, коли літр бензину коштував удвічі дешевше за літр кока-коли. То був «Dodge Challenger» 1971 року випуску. Про рік випуску Левко, певна річ, не знав, однак модель угадав миттєво: той «додж» — одна з найкращих машин за всю історію американського автопрому.

Ламати голову над тим, звідкіля на покручених вулицях перуанського Куско взявся рідкісний «Dodge Challenger» практично в ідеальному стані, не було часу. Левко вирішив, що обмізкує це, щойно Едді передадуть лікарям. Проте хлопець продовжував задкувати, а тому хоч-не-хоч витріщався на раритетний автомобіль. Він бачив, як на перехресті завулка, де знаходилася клініка, й авеню Ла-Пас з’явився чоловік у короткій шкірянці, чорних джинсах і рудих ковбойських напівчоботах із бичачої шкіри. Чоловік покрутив головою та швидко перетнув вулицю, прямуючи до «доджа».

«Власник?» — устиг подумати Левко, а потому замлів.

До входу в клініку лишалося метрів десять, високий лікар уже поспішав їм назустріч, а українець укляк, як паралізований. Зовсім на це не очікуючи, Ґрем і Ленс зробили ще по двійко кроків, унаслідок чого Едді провис так, що торкнувся куприком тротуару.

— Ворушись! — шикнув до українця Ленс.

Усі троє важко сапали, а Левко не рухався. Якщо автомобіль він міг проігнорувати, то від чоловіка, що простував до «доджа», відірвати погляд був нездатен. Незнайомець якраз дістався спортивного купе, витяг ключі й відімкнув ліві дверцята. На секунду він затримався, невдоволено глянувши на мінівен, чий задній бампер підпирав гострий капот «доджа», потому ковзнув нібито неуважним поглядом по юнаках, котрі тягли непритомного товариша до клініки. У цей момент, попри те що перед очима спалахували сріблясті іскорки, Левко перестав дихати — йому просто перетяло подих. Чоловік сів за кермо, завів купе й узявся вирулювати на авеню, огинаючи «тойоту».

Цього було досить. Навіть у кволому світлі вуличних ліхтарів Лео роздивився волосся й акуратно розчесану бороду, що товстим шаром наповзала на підгорля незнайомця. Такої бороди не міг мати жоден перуанець.

І ще він був рудим.

Таким рудим, що здавалося, начебто світло ліхтарів наливається червоним навколо його голови.

— Чого став?! — верескнув Айк, бризкаючи слиною в Левкове обличчя.

Помітивши осклянілі очі, американці й собі повернули голови, намагаючись відшукати точку, до якої примерз погляд Левка, та не побачили нічого незвичайного. Нічого підозрілого для них.

— Лео, що там таке? — торсонув приятеля Семен.

— Хе-е… — Левко нарешті видихнув і схаменувся, згадавши про Едді: — Бляха, — через нього змарнували кілька дорогоцінних секунд. — Я в нормі. Тягнімо далі, — й узявся із подвійною силою волокти непритомного американця.

До групи підійшов лікар. Високий, як на перуанця, в міру огрядний чоловік середніх років. Зліва на грудях до халата було пришпилено табличку. Левко прочитав: «Dr. Renan Vargas».

— Коротко: що з ним трапилося? — запитав лікар. Його англійська була хорошою, і це обнадіювало.

— Алергія, — сказав Сьома.

— Причина відома?

— Капсаіцин.

Доктор Варґас не стримався та здивовано смикнув бровами.

— З харчів? Переїв перцю?

— Ні. Йому пирснули в обличчя газовим балончиком, — Семен не став уточнювати, яким саме балончиком.

Едді поклали на спеціальні ноші на коліщатках. Перуанець віддав кілька коротких наказів іспанською, і медсестри швидко покотили каталку.

— Я вколов йому одну ампулу адреналіну, — кинув Сьома навздогін.

— Чудово, — не обертаючись, кивнув доктор Варґас.

Ще на півдорозі до ліфта медпрацівники застромили в гортань Едді дихальну трубку. Хлопець нарешті почав дихати.

— Це нормально? — Айк тицьнув пальцем у приятеля, котрий зникав за громіздкими стулками безшумного ліфта. — З ним усе буде о’кей? Вони впхали якусь хрінь йому до рота.

— Усе добре, — Семен видихнув, обтерши спітнілі долоні об джинси. — Все буде гаразд. Ми встигли.

І тільки тоді росіянин зауважив дві речі. По-перше, він стояв босий. Вискакуючи зі спальні, він не взув кросівок і весь цей час гасав у самих лише шкарпетках. А по-друге, Сьома усвідомив, що він поміж американців сам. Левка біля рецепції не було.

— Девіде, ви не бачили Лео? — росіянин торкнувся плеча власника хостелу.

— Кого?

— Мого товариша. Нижчий за мене, русявий. Щойно був тут.

— Ні, — відмахнувся Девід Ренцо. У перуанця були важливіші проблеми. Він просто не хотів думати про щось інше.

Сьома ще раз роззирнувся й переконався: українець зник.

XXX

27 липня 2012, 20:53 (UTC -5)

Куско

Левко не тямив себе. Десь у надрах свідомості крутилася думка, що в нього параноя, і навіть якщо це не так, він однаково чинить неправильно, проте спинитися хлопець не міг. Він біг, задираючи ноги, до місця, де востаннє бачив рудого. Спускатись до авеню Ла-Пас було легко: гравітація допомагала — тільки встигай переставляти ноги й дивись, щоб не шугнути зі схилу головою вперед.

Діставшись місця перетину провулка з авеню, хлопець перебіг на лівий бік і зиркнув угору. «Додж» зник. А на що він очікував? Утім, зупинятися він не мав наміру. У трьох різних місцях — у пабі на Ґамла-стані, неподалік будинку Бенґта, а тепер ось у центрі Куско — він зустрічав одного й того самого рудого незнайомця. Це не може бути просто збіг! Левко боявся, він поняття не мав, що робитиме, якщо наздожене чоловіка, проте цей самий страх ультимативно гнав його вперед. Українець помчав угору по авеню Ла-Пас.

Після кількох десятків кроків хлопець розкаявся в необачному рішенні побігти. Не спливло й 48 годин після трансатлантичного перельоту з двома пересадками, після перекидання іншим літаком із нульової позначки (Ліма) на висоту 3340 метрів над рівнем моря. Боженька, коли створював людину, не відав, що вона придумає літаки, а тому не запроектував її організм на такі навантаження. Зміна часового поясу, перепад висоти, дряпання горами не минули для Левка безслідно, й серцевий ритм почав «провалюватися». Серце дубасило зі скаженою швидкістю, а потім раптово завмирало на секунду чи дві. Після паузи розлягалося потужне компенсаторне «бух!» — Левко відчував, як ударна хвиля поширюється організмом, — після якого серце бралося калатати з іще більшою силою. Перебої повторилися ще тричі, і хлопець спинився, висолопивши язика та приклавши долоню до грудей. Якби поруч був Семен і Левко описав йому симптоми, то дізнався б, що збій у ритмі та компенсаторний викид крові, що