Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Я стисла кулаки, ненавидячи те, що він знову мав рацію.

— Це ти вирішив, що я прокурор?

— Це вирішив закон. Просто я трохи допоміг йому прийняти правильне рішення.

Я хотіла сперечатися. Хотіла сказати йому все, що думаю. Але… мені було байдуже. Я могла злитися, могла показово закотити очі, але в середині мене все кричало: так, я хочу цього.

У судовій роздягальні пахло папером, деревом і кавою, яку залишив хтось із працівників на столі.

Я одягала чорну мантію, розглядаючи себе в дзеркалі.

Колись я б нервувала перед таким днем. Колись мої руки тремтіли б, а коліна підкошувалися. Колись я б шукала поглядом підтримки, як маяк серед шторму.

Колись я б думала про Луку.

Але тепер…

Я стала тінню того, ким він був. Тінню його сили, його впевненості. Коли він був тим, на кого я рівнялася. А тепер я стала тим, ким він би пішався.

Я ще раз глянула на своє відображення. Впевнена. Стримана. Непохітна.

Сьогодні я мала всіх порвати.

***

Зала суду була просторою, величною, але водночас холодною. Високі стіни, темне дерево, приглушене світло ламп, що відкидали тіні на обличчя присутніх. Повітря гуло від очікування. Люди перешіптувалися, адвокат гортав папери, оператори налаштовував камери.

Я сиділа за прокурорським столом, рівна, незворушна, впевнена. Переді мною – купа документів, акуратно складених у папці, але я знала справу напам’ять. Кожен факт, кожен доказ, кожне слово, яке мало прозвучати в залі.

Двері відчинилися, і в зал увійшли підсудні – його і родина. Вони виглядали втомленими, але не зламаними. Депутат — худий чоловік із сивиною на скронях — тримався гордо, хоча в очах було напруження. Його дружина сиділа поряд, стискаючи пальці так, що кісточки побіліли. А їхній син — молодий хлопець, не старший за Роню — нервово постукував ногою об підлогу.

Я піймала його погляд. Він різко відвів очі.

— У залі суд встати! — пролунав голос секретаря.

Двері за суддівським столом розчинилися, і до зали увійшов суддя. Високий чоловік із сивим волоссям і суворим поглядом. Його мантія ледь шелестіла, коли він зайняв місце.

Ми всі підвелися.

— Сідайте, — пролунало офіційно, і всі опустилися на місці.

Суддя переглянув документи перед собою, ковзнув поглядом по залі, а потім промовив:

— Розглядається справа №764 за позовом громадянина *** та членів його родини у вчиненні злочинів за статтями 191, 209 та 364 Кримінального кодексу.

Я відчула, як у середині мене розливається знайоме тепло адреналіну. Це був мій бій.

— Обвинувачення, вам слово.

Я гордо піднялася, розправила плечі.

— Ваша честь, шановний суд! — мій голос пролунав ясно, впевнено, без тіні сумніву. — Перед вами справа про корупцію, зловживання владою та легалізацію незаконно здобутих коштів. Упродовж останніх трьох років обвинувачені переводили кошти через офшорні рахунки, використовуючи складну схему фінансових махінацій. У результаті — мільйони, вкрадені з державного бюджету.

Я зробила паузу, поглядом ловлячи реакцію підсудних.

— Ми маємо незаперечні докази: виписки з рахунків, показання свідків, аудиторські звіти. Ми знайшли золото, вивезене за межі країни, але повернулися назад. І ми знайшли обвинувачених, які, намагаючись уникнути відповідальності, вирішили інценувати власну смерть.

Депутат стиснув щелепи.

Його адвокат піднявся.

— Заперечую! Докази можуть бути недостатньо перевіреними, а інсценування смерті — це лише домисли обвинувачення.

Я лише посміхнулася.

— У такому випадку давайте розглянемо докази.

Я жестом попросила помічника передати судді документи.

— Ось банківські виписки. Тут вказані суми та рахунки, куди переказуються гроші. А ось — показання інформатора, який одночасно працював з обвинуваченими.

Я бачила, як нервово стиснув руки депутата в кулаки. Його дружина похитнулася.

— А ось — відеозаписи з камери спостережень, які показують момент, коли незареєстрований літак  залишає країну, а на борту літака пісудимі з підробленими паспортами.

Я повно перевела погляд на суддю.

— Ваша честь, як бачите, обвинувачення спирається на конкретні докази. Усе це — не вигадки. Це реальність. якщо цього не достатньо в нас є свідок, якого можна запросити.

Суддя нахилився вперед, переглядаючи документи.

— Захист має що сказати?

Адвокат депутата депутатів розгубленим.

— Ваша честь… Ми просимо час для додаткового розгляду…

— Відмовлено, — холодно відповів суддя.

Настала тиша. Напружена, майже задушлива.

Я вдивлялася в обличчя депутата, бачила, як він опустив голову. Його син відвернувся, а дружина тремтіла, ніби ось-ось зомліє.

Суддя взяв до рук молоток.

— Суд ухвалює рішення: визнати позовних винними у скоєнні злочинів.

Звук удару молотка рознісся залом.

Я виграла.

Зіюравши всі документи та папери, я вийшла із зали суду, вільно ступаючи довгим мармуровим коридором. Кроки відлунювали, змішуючись із приглушеними розмовами, шелестом паперів і далекими звуками міста за великими панорамними вікнами. В голові ще крутилися слова, аргументи, обличчя підсудних – їхня поразка, їхні страхи, їхня доля, яку я щойно вирішила.

Відчуття перемоги мало би приносити задоволення, але я була занадто втомленою, щоб відчути це повною мірою. Я піднесла руку до скроні, торкаючись її кінчиками пальців, коли раптом...

Чиясь рука різко вхопила мене за лікоть.

Я різко обернулася, вже готова вирватися, але в наступну секунду мене притиснули до холодної кам'яної стіни коридору.

Лев.

Очі його горіли знайомою темною енергією, в якій змішувалися гнів, бажання і ще щось, чого я хотіла не розгадувати. Він стояв надто близько, його дихання торкалося моєї шкіри, а пальці, що стискали мій лікоть, були гарячими, майже палючими.