Читати книгу - "Іллірія, Марія Заболотська"

З храму весільна процесія вирушила до будинку Альмасіо, і я вперше побачила розкішний особняк зі світлого каменю, оточений старим садом. Його прикрасили до свята якнайкраще - під навісами з прозорої білої тканини розташувалися витончено сервіровані і оздоблені живими квітами столи; стовбури дерев були оповиті пурпурно-червоними та золотавими стрічками, які чудово поєднувалися з жовтіючим листям. Темно-червоними були й троянди в численних букетах. Я подумала, що пан Ремо не просто так вибрав колір шовку для моєї сукні - серед інших жіночих убрань у пастельних ніжних тонах, вона була помітна здалеку, і здавалося, ніби її пошили з пелюсток тих самих троянд, що прикрашали кожен стіл.

Незважаючи на втому, що посилювалася з кожною хвилиною, я з цікавістю роздивлялася інших гостей, намагаючись при цьому не здатися неотесаною зайдою, якою, поза всяким сумнівом, мене тут всі вважали в глибині душі. Весільний обід вшанувало своєю присутністю значно більше знатних іллірійців, ніж вінчання, і на свій неймовірний подив я побачила серед почесних гостей Віко - мабуть, не запросити понтифіка на таку урочисту подію було б занадто явною неповагою. Поруч із ним перебували двоє чоловіків, у яких я впізнала Рагірро-старшого і Ріно - всі Брана виявилися вельми схожими зовні, хіба що риси обличчя Ріно вирізнялися витонченістю, а Рагірро-старший мав вольове масивне підборіддя і був значно вищим на зріст, ніж його сини. Одягнений Віко був у просту чорну тогу, на кшталт тих, що носять ченці. Тим самим він немов висловлював презирство до свята свого ворога. Вбрання інших Брана також було показово скромним, зовсім не таким, як то воно має бути на весільному бенкеті.

Я, не відразу опанувавши себе, занадто довго не відводила від Віко погляду, і він, помітивши мою увагу, ледь помітно вклонився з добре знайомою мені глузливою посмішкою. На щастя, тут зазвучав перший тост на честь молодят, і мою помилку навряд чи встиг побачити хтось ще.

Вино лилося рікою, музиканти не знали втоми, і незабаром усі гості добряче захмеліли. Я не встигла помітити, як сад сховався в сутінках і слуги запалили смолоскипи, встановлені в підставках між столами. Святкові веселощі змусили всіх пожвавіти, і за деякий час я помітила, як то один, то інший гість, захопившись веселою бесідою, йдуть з-за столу прогулятися алеями саду, прихопивши з собою повні келихи вина. Набравшись хоробрості, я теж тихенько встала з-за столу, привернувши увагу хіба що пані Фоттини, яка помітно зраділа через мою втечу. Пан Ремо сидів мало не навпроти мене - це здавалося їй зайвим ризиком.

Зробивши кілька швидких кроків, я опинилася в благословенній темряві і вдихнула на повні груди прохолодне нічне повітря. Відходити далеко від бенкетувальників я не наважилася, тому з того місця, де я стояла, було добре видно і молодят, і пана Ремо, який раз у раз звертав свій погляд на Флорен, що набувала дедалі нещаснішого й переляканішого вигляду.

- Шкода нещасне дитя, чи не так? - раптом пролунав за моєю спиною вкрадливий голос Віко.

Я здригнулася і різко обернулася. Віко підібрався до мене настільки близько, що при цьому я ледь не ткнулася носом йому в груди. Він підтримав мене під лікоть і вимовив кілька люб'язних фраз щодо мого зовнішнього вигляду.

- ...Воістину несправедливо, що ця чудова сукня не зіграла тієї ролі, яка була їй відведена, - так закінчив він свою невеличку промову. - Утім, сукня нареченої, та й сама наречена, теж надзвичайно гарні.

- Ви знову взялися за своє, - промовила я, вирішивши дотримуватися давно обраної тактики. - Припиніть очорняти пана Ремо.

- Давно вже припинив, адже ви, панно Годе, незважаючи на свої відмовки, взяли до уваги те, що я розповів, і вжили собі на користь, - відгукнувся Віко. - Цікаво, як особа, безсумнівно відзначена видатними добрими якостями, примирилася зі своєю совістю настільки, щоб пити вино за здоров'я нареченої за таких обставин?

- Що вам узагалі відомо про совість? - огризнулася я.

- Мені - зовсім нічого, але ви, наскільки я знаю, схильні мучитися сумнівами і відокремлювати зерна від полови, - тон Віко став зовсім зміїним. - І ось, ви дивитеся на свою юну прекрасну сестру, знаючи, що їй судилося прожити на білому світі зовсім недовго, та ще й в стражданнях... Ні, зрозуміло, старий мерзотник не візьметься за неї сьогодні вночі, хоча, як знати, як знати... Гадаю, він гратиметься з нею, як кішка з мишкою, з кожним днем демонструючи їй, що виходу немає, а потім, коли нещасна переконається, що її нема кому захистити, одного разу вночі накаже синові привести бідну маленьку Флорен за руку до дверей його спальні. До цього вона спробує шукати притулку у панотця Гако, але той скаже їй: «Що це ти вигадала? Не смій зводити наклеп на пана Ремо, він стільки для нас зробив!» Флорен заплаче, пригорнувшись до чоловіка, але той зможе лише додати до її сліз свої власні...

- Замовкніть, благаю! - прошепотіла я.

Як скажете, тим паче що ви уявляєте собі рівно ту саму картину, чи не так? - Віко неприємно засміявся. - Але не варто думати, що ви, ухилившись від домагань Ремо, тепер у безпеці. Іллірія кишить старими розпусними виродками, одному з яких Гако Еттані вас і віддасть. І, незважаючи на те, що ви це заслужили, я все одно відчуваю час від часу до вас співчуття, люба Годе. Тим паче, що сьогодні ви, нарешті, нагадуєте живу жінку, а не втілення сухотної святої з минулих століть. Ось вам мій невеличкий подарунок - скористайтеся ним, якщо раптом зрозумієте, що ніхто не ставився до вас у цьому місті доброчесніше, аніж я.

З цими словами він узяв мою руку і вклав у долоню невеликий металевий предмет, у якому я впізнала перстень.

- Що це? - мимоволі запитала я, хоча в першу мить думала гнівно кинути подарунок на землю і піти.

- Покажете цю каблучку стражникам, і вас пропустять у Мальтеран, - відповів Віко.

Я, подумавши, сховала перстень у гаманець.

- О, я так і знав, що ви жінка не тільки доброчесна, а й розумна, - знову засміявся Віко. - Жертвувати собою слід тільки до певних меж.