Читати книгу - "Танок з драконами"

лицарів, якби знала її думку про принцесу Ширену.

— На те, звісно, воля вашої милості, — відповів він. — Та не веліть карати, веліть слово сказати…

— Ваше слово буде зайве. Маєте дозвіл піти.

Джон Сніговій став на коліно, схилив голову, підвівся і пішов, перестрибуючи по дві сходинки і киваючи до королевиних стражників, яких її милість поставила на кожному повороті сходів, щоб уберегтися від кровожерливих дичаків. Та на середині шляху до нього покликав голос згори:

— Джоне Сніговію!

Джон обернувся.

— Пані Мелісандро?

— Гадаю, нам варто побалакати.

— Справді? — «А я гадаю, не варто.» — Маю нагальні обов’язки, ласкава пані.

— Саме про них я і хочу побалакати. — Вона вже спускалася сходами, обмітаючи їх кривавої барви спідницями; здавалося, червона жінка пливе у повітрі. — Де ваш лютововк?

— Спить у моїх покоях. Її милість не дозволяє приводити його перед свої очі. Каже, він лякає принцесу. Та й поки тут Боррок зі своїм вепром, я не насмілююся пускати його на волю.

Перевертень мав рушити з Сореном Щитоламом до Кам’яних Дверей, щойно повернуться вози, які повезли рід Дери-Тюленя до Зеленого Сторожа. А до тієї пори Боррок обійняв собі за житло один зі стародавніх склепів коло замкового цвинтаря. Скидалося, що товариство давно померлих людей дарувало йому більше втіхи, ніж товариство живих. Та й вепр задоволено совався собі між могил, риючи тут і там, щонайдалі від інших тварин.

— Та тварюка — завбільшки з бика, а ікла в нього — наче мечі. Привид накинувся б на нього, якби звільнився, і хтось із них, а чи й обидва, не пережили б сутички.

— Боррок — найменша з ваших турбот. А от ваша майбутня виправа…

— Одне ваше слово могло б змінити думку королеви.

— Селиса має рацію, Снігу-воєводо. Хай вони помирають. Ви їх не врятуєте. Ваші кораблі вже загублено…

— Шість лишилося. Більше як половина флоту.

— Ваші кораблі загублено. Усі до останнього. Жодна людина з них не повернеться. Я бачила це у своїх вогнях.

— Ваші вогні вже брехали раніше.

— Я помилялася у читанні їх, і визнала свої помилки, але…

— Сіра дівчина на коні, що помирав. Кинджали у пітьмі. Обіцяний принц, народжений серед диму та солі. Не можу пригадати за вами, мосьпані, геть нічого, крім помилок. Де знаходиться Станіс? Що чути про Торохкала та його списниць? Де, зрештою, моя сестра?

— На всі ваші питання будуть відповіді. Шукайте їх у небі, Снігу-воєводо. А коли знайдете, пришліть по мене. Зима вже на порозі перед нашими дверми. І я — ваша єдина надія.

— Дурна надія, — відказав Джон, обернувся і пішов геть.

У дворищі за дверима мулявся Шкірян.

— Торег повернувся, — доповів він, побачивши Джона. — Його батько оселив людей у Дубощиті, а сам повернеться сьогодні пополудні з вісьма десятками бійців. Що сказала бородата королева?

— Її милість не має чим допомогти.

— Надто зайнята смиканням волосин з-під носа? — сплюнув на землю Шкірян. — Та байдуже. Тормундових людей і наших має вистачити.

«Дістатися туди — можливо.» Та Джона Сніговія найбільше непокоїло, як потім повернутися. Подорож назад до Стіни сповільнять тисячі людей вільного народу, змучені голодом і хворобами. «Річка люду, повільніша за річку льоду.» Така валка буде вкрай вразлива. «Мертв’яки у лісі. Мертв’яки у воді.»

— Скількох має вистачити, як гадаєш? — спитав Джон Шкіряна. — Сотні? Двох сотень? П’яти? Тисячі?

«Брати більше людей? Чи менше? Звідки мені знати?» Менший загін швидше дістанеться Недолі… та який зиск з мечів, коли нема харчів? Матінка-Кротиха з її людьми вже переступили межу, за якою їдять власних покійників. Щоб нагодувати знедолених, доведеться брати вози та сани, а до них і тяглових тварин: коней, волів, собак. І замість нестися щодуху крізь страхолюдну пущу, вони будуть приречені повзти.

— Маємо вирішити ще чимало питань. Розповсюдь звістку. Хочу, щоб усі ватажки зібралися у Щитовій Палаті з початком вечірньої варти. Тормунд має вже дотоді прибути. А де шукати Торега?

— Коло малої потворки, де ж іще. Чув я, він заприязнився до однієї з годувальниць.

«До Вали він заприязнився. Сестра її була королевою, чому б і їй не стати?» Колись Тормунд мріяв зробитися Королем-за-Стіною, та його здолав Манс. Чому б ту саму мрію не плекати Торегу Високому? «Краще вже він, ніж Герік Королевич.»

— Ну нехай, — вирішив Джон. — Переговорю з Торегом пізніше.

Він зиркнув за Король-Башту. Стіна стояла тьмяно-біла, темніша за небо над нею. «Снігове небо.»

— Молімося, щоб знову хурделиця не налетіла.

Коло зброярні на чатах тремтіли Мулій та Блоха.

— Хіба у такий вітер не ліпше сидиться за дверима? — спитав Джон.

— Воно б і незле, мосьпане, — відповів Фульк Блоха, — та ваш вовк нині не радіє товариству.

Мулій з ним погодився.

— Від мене трохи шматок не від’їв. Отакої, мосьпане!

— Привид?! — вразився Джон.

— Ну… хіба пан воєвода мають ще одного білого вовка. Ніколи його таким не бачив, перепрошую пана. Диким, наче з лісу.

За хвилину Джон, прослизнувши крізь двері, упевнився, що братчик не збрехав. Великий білий лютововк не бажав лежати тихо; натомість він занепокоєно міряв зброярню кроками від краю до краю, повз холодне горнило і назад.

— Тихше, Привиде! — покликав Джон. — Лежати. Спинися, Привиде! Лежи!

Коли він спробував торкнутися звіра, вовк смикнувся і вишкірив на нього зуби. «От клятий вепр. Навіть тут Привид унюхав його сморід.»

Мормонтів крук теж почувався на диво розбурханим.

— Сніг-сніговій! — верещав птах без упину. — Сніг, сніг, сніг-сніговій!

Джон відігнав його геть, наказав Шовкунові розкласти вогонь і послав по Бовена Марша та Отела Ярвика.

— Пряного вина теж принеси. Великий глек.

— І три кухлі, мосьпане?

— Шість. Мулієві та Блосі не завадить сьорбнути гарячого. Та й тобі теж.

Коли Шовкун пішов, Джон всівся і знову почав роздивлятися мапи країв на північ од Стіни. Найшвидший шлях до Недолі пролягав узбережжям… від Східної Варти. Біля моря ліси рідшали, місцевість ставала пласкішою, помережаною вервечками низьких пагорбів та солоними драговинами. Коли ж налітали осінні буревії, ті береги батожив не сніг, а морозні дощі та крижані крупи. «У Східній Варті є велетні. Шкірян казав, деякі з них погодяться допомогти.» Від замку Чорного бігла складніша дорога — просто через серце страхолюдної пущі. «Якщо тут, на