Читати книгу - "Наодинці з собою"

себе: «Оце таке мене скорило?» Вмить відвернеш носа… І коли в танку виділиш, відповідно, кожен рух і поставу; і так само — у многоборстві. Та й в усьому (крім чесноти{389} й того, що від неї{390}) не забувай пробігати кожну частку зокрема і, розібравши їх, доходити до погорди цілим; те саме перенось і на все своє життя.

3. Яка ж то велика душа, що готова, коли треба, звільнитися від тіла — чи то щоби згаснути, чи щоб розсипатися, чи щоби тривати далі. Нехай ця готовність іде від власного судження, а не просто наперекір іншим, як у християн{391}; нехай усе це буде на розум, статечно і — задля переконливості — без зайвого трагізму.

4. Зробив щось для суспільства — то й сам скористав. Завше тримай це напохваті й нізащо не спиняйся.

5. — У чому твоє мистецтво? — У тому, щоб бути добрим. — А з чого ще воно так гарно постане, як не зі споглядання — і природи Цілого, і зосібна устрою людини?

6. Спочатку дано трагедію — напімнення про речі, які нам припадають: «Цьому саме так було вроджено статися, тож нехай те, що на сцені привертає душу, не гризе вас на тій, великій, сцені»{392}. Все це, бачиться, треба перейти; це зносять навіть ті, хто гукає: «О, Кітерон!»{393} Драматурги таки кажуть щось достойне, а насамперед — таке, як ось це{394}:

Нехай боги зневажать і мене, й обох синів —

мабуть, є глузд і в цьому{395};

чи знову:

На речі гнівитися — користь яка?{396},

а також:

Жнемо своє життя, мов стиглі колоски{397};

і подібне.

Після трагедії дано давню комедію з її наставницькою відвертістю, і ця проста мова вельми достойна, бо дає напімнення від пихи; від неї й Діоген щось узяв{398}.

От і збагни, чому після неї прийнялася ще й середня, а врешті й нова комедія, що потроху скотилася до штукарського наслідування. Так, щось корисного можуть сказати й вони — усім це знано; але яку мету мають на оці ті, хто взагалі береться за таку поезію, за таку драматургію?

7. Як виразно спадає на думку, що в жодному життєвому становищі не дбав би про філософію так, як у теперішньому!{399}

8. Гілка, відтята від тієї, якої тримається, не може не бути відтятою від цілого дерева. Так само й людина, порвавши з однією людиною, відпадає од цілого суспільства. Але галузку рубає хтось інший, а людина відділяється сама — коли зненавидить ближнього і від нього одвернеться; не відає, що тим самим відрізає себе від цілої громади. Попри те, саме тут маємо дар від того, хто заклав підвалини суспільства, — від Зевса: нам вільно знову прирости до гіллі, якої ми трималися, і знову стати доповненням Цілого. Та якщо цей розкол стається раз у раз, то частка, яка відійшла, стає, врешті, нездатною до возз'єднання і повернення у колишній стан. Та й назагал гілка, яка від самого початку росла вкупі з іншими, — разом із ними кільчилася, разом із ними дихала — геть не схожа на ту, яку перше відтяли, а згодом прищепили; це тобі скаже кожен садівник{400}.

Із однієї гіллі — та не однієї засади.

9. Коли йдеш уперед, керуючись правним розумом, то й ті, хто стане на заваді, не зможуть тебе одвернути від здорових учинків; тож нехай тобі не відіб'ють і твоєї зичливості до них. Однаково пильнуй в собі і того, і того: не лише сталості судження і вчинку, а й лагідності до тих, хто береться тобі перешкоджати чи ще чимось тебе дратує. Сердитися на них — така сама неміч, як відійти від діла, як податися під натиском. Обидва полишили стрій: цей — похитнувся, той — почужався природного друга й родича.

10. Нема такої природи, яка б не була краща за мистецтво{401}: це ж воно наслідує природу{402}. А якщо так, то мистецькій вмілості й поготів не поступиться найдовершеніша, найвсеохопніша природа. Кожне мистецтво гірші речі робить задля кращих; спільна природа робить те саме. Звідси й родиться праведність — підстава всіх інших чеснот{403}. Якщо не будемо обоятними до серединних речей, якщо легко даватимемося в оману, кидаючись — або стрімголов, або туди-сюди, — не дотримаємося того, що праведне.

11. Отож, коли речі, з якими тобі турбота — чи то щоб їх догнати, чи то щоб від них утекти, — не йдуть до тебе, а навпаки, ти якось сам до них ідеш, — нехай принаймні твоє судження буде спокійним: тоді й вони зостануть непорушними, і тебе ніхто не побачить ні в гонитві, ані в утечі{404}.

12. Душа є взірцево куляста{405} тоді, коли ані не витягується до чогось, ані не збігається досередини; ані не розвіюється, ні не спадається{406}, а сяє тим світлом, у якому бачить істину{407} всіх речей і ту істину, що в ній самій.

13. Що, як мене зневажатимуть? Їхнє діло. А моє — щоб не виявилося, що я вчинив щось варте зневаги. Що, як мене зненавидять? Їхнє діло. А я — доброзичливий і добродушний до кожного, і готовий показати йому, в чому ж його недогляд — без докору і без показної терплячості, а щиро й достойно, як той Фокіон{408} — хіба що й він лукавив. Таким має бути і таким виглядати для богів нутро людини, налаштованої нічим не обурюватися і не робитися великим страждальцем. Що злого для тебе в тому, щоб саме зараз чинити речі, близькі твоїй природі, і приймати речі, які саме зараз на порі для природи Цілого? Що в тому злого для людини, чия натуга — сягнути чогось догідного суспільству?

14. Одне одного зневажаючи — одне одному догоджають; хочуть одне над одним вивищитися — а одне одному підхиляються.

15. Який гнилий, який нещирий, хто каже: «Оце мій вибір: підійду-но до тебе по-простому». Що ж ти, чоловіче, робиш? Не треба наперед цього заповідати — воно само виявиться. Таке мало б читатися на твоєму обличчі; це ж і в голосі чутно, видно й в очах, — як тоді, коли одного погляду коханця досить,