Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

сором твій мені на кару

Завдав смертельного удару.

До тебе, вишній судія,

Іду солдатом чесним я.

(Умирає).

СОБОР[88]

Служба божа. Органи і півча. Ґ р е т х е н  серед юрби народу. Позад неї   З л и й   д у х.

З л и й   д у х

Не так бувало, Ґретхен,

Коли ще невинна

Ти йшла до вівтаря,

З пошарпаної книжечки

Молитви лебеділа, —

І гра дитяча,

І Бог у серці!

Ґретхен!

Де в тебе голова?

Яка провина

У тебе на душі?

Ти молишся за душу матері,

Тобою приспану для довгих-довгих мук?

У тебе на порозі кров чия?

А в тебе під серцем

Щó там ворушиться,

Ляка й тебе, й себе

Зловісною присутністю?

Ґ р е т х е н

Горе! Горе!

Коли б позбутися думок,

Що тут і там, і там і тут

Мене гнітуть!

Х о р

Dies ігае, dies illa

Solvet saeclum in favilla[89].

Грає орган.

З л и й   д у х

То неба гнів!

Труба гримить!

Гроби тремтять!

Твоя душа

Із смерті сну

Для мук огненних

Знову воскресла —

Дрижить!

Ґ р е т х е н

Як би втекти!

Оргáни ті мені

Дух забивають,

Той спів мені

Мов серце крає!

Х о р

Judex ergo cum sedebit,

Ouidquid latet, adparebit,

Nil inultum remanebit[90].

Ґ р е т х е н

Як млосно тут…

Тяжкі колони

Мене тіснять!

Склепіння

Давить! — Повітря!

З л и й   д у х

Сховайсь! Гріхá й ганьби

Не заховаєш.

Повітря? Світла?

Горе тобі!

Х о р

Quid sum miser tune dicturus,

Quem patronum rogaturus,

Cum vix justum sit securus?[91]

З л и й   д у х

Лице од тебе

Одвертають святі,

Тобі подати руку

Страшно праведним!

Горе!

Х о р

Quid sum miser tune dicturus?

Ґ р е т х е н

Сусідко! Ваш флакон!

(Непритомніє).

ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ[92]

Гори Гарц. Околиці сіл Шірке і Еленд[93].   Ф а у с т   і   М е ф і с т о ф е л ь.

М е ф і с т о ф е л ь

Тобі, мабуть, згодилося б мітлисько?

Мені б оце дебелого цапкá!

Бо, знаєш, ми до цілі ще не близько.

Ф а у с т

Ні, ноги ще кріпкі, і йти не дуже слизько,

То буде з мене і ціпка.

Яка користь промчати навпрошки?

Ні, краще йти по закрутах долини,

На прямовисні дертись стромовини,

Що з них униз мов падають струмки —

Які утіхи скрасять нам стежки!

Поглянь, в березах завесніло,

Одмолоділа і сосна;

Невже ж весна не ввійде в наше тіло?

М е ф і с т о ф е л ь

Та що весна та навісна!

У мене в тілі зимнім-зимно;

Я б по снігу з охотою носивсь.

А тут іще й на небі ніби димно;

Червоний місяць весь обгородивсь,

Ледь блимає; не встигнеш і ступнути, —

На дерево чи скелю налетиш!

Чи вогника блуднóго нам гукнути[94]?

Із ним видніш і веселіш.

Агов, малий! Ходи, пройдися з нами!

Чого там блудиш манівцями?

Чим так горіть, нам вгору присвіти!

Б л у д н и й   в о г н и к

Надіюся, що панству на догоду

Зумію я здолать свою природу:

Зиґзаґами я звик завжди іти.

М е ф і с т о ф е л ь

Ти що ж, людину мавпувати?

Во ім'я чорта мусиш прямувати,

А ні — умить тебе задму!

Б л у д н и й   в о г н и к

Я бачу — ви господар в цім дому,

Готов служить і тямлю осторогу.

Та зважте, скільки чар сьогодні на горі;

Раз ви мене взяли собі в проводирі,

То не здивуйте, як схиблю дорогу.

Ф а у с т, М е ф і с т о ф е л ь   і   Б л у д н и й   в о г н и к (співають навпереміну)

Ми вступили в володіння

Снів чудових, чар таємних.

Проведи нас без блудіння

По просторах диких, темних,

Де блукають дивні мрева.

За дерéвами дерéва

Мимо, мимо вдаль несуться,

Кручі корчаться і гнуться;

Онде бескети носаті

Захропіли, лігши спати[95].

Між каміння, баговиння

Чуть струмочків дзюркотіння.

Щось рокоче, щось воркоче,

Мов кохання шепт урочий,

Раювання сни чудові,

Спів надії, спів любові! —

Оддається скрізь луною,

Казковóю давниною.

Шугу! Пугу! Скрики, зойки…

Сич і пугач, чайки й сойки —

Їм незмога сю ніч спати…

Чагарями скачуть жаби —

Товстопузі, довголабі!

Ось гадючиться коріння

І крізь ріння, й крізь каміння;

Дивовижні їх сплетіння

Мов зібрались нас хапати:

Пручать скрути, ніби спрути,

Щоб мандрівців затягнути.

Долом мшавим, колом мглавим

Миші, миші сунуть плавом,

Незліченні, різноцвітні!

А на кожнім горнім плаї

Світляків рясніють зграї,

Щоб зблукались мимохідні.

Ти скажи, чи ще йдемо ми,

Чи на місці стоїмо ми?

Все тут крутить веремії —

Корчі, й скали-зубоскали,

Й світляки, що заскакали,

Завихрились, навіснії.

М е ф і с т о ф е л ь

Йди за мною без зневір'я!

Почалося середгір'я;

Звідси нам, як дивний сон,

Замигоче цар Мамон.

Ф а у с т

Крізь землю зáграва замріла,

Немов розжеврілася рань,