Читати книгу - "Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років"

у соборній церкві Переяслава, куди гетьман і посол прибули після того, як Бутурлін по завершенні Генеральної ради (варто зауважити — також на заїжджому дворі) передав Хмельницькому царську грамоту Олексія Михайловича. Адже коли українське та російське духівництво, що прибуло разом з Бутурліним в Україну, було готове розпочати урочисте богослужіння з нагоди приведення гетьмана Хмельницького та всього Війська Запорозького під зверхність царя, виявилося, що напередодні сторони... забули домовитися про саму процедуру скріплення угоди присягою.

Хмельницький і старшина, опираючись на знання практики укладення міждержавних угод і, можливо, навіть більше спираючись на практику приведення шляхти Речі Посполитої до послушенства королю, де монарх і піддані кожен зі свого боку давали обітницю не порушувати взятих зобов'язань, були переконані в тому, що слідом за виголошенням українською стороною тексту присяги або навіть перед цим аналогічну обітницю складе від імені Олексія Михайловича й російська сторона. Але в зовсім іншій політичній культурі був вихований царський боярин. Бутурлін заявив, що в Московській державі ніколи такого й не було, щоб цар присягав перед своїми підданими. Собор був не найліпшим місцем для проведення дискусій з цього приводу, і Хмельницький, залишивши там царську делегацію, разом із вищою старшиною пішов до будинку полковника Тетері, щоб скликати там уже третю за день козацьку раду, цього разу — старшинську.

Як занотував до свого офіційного звіту Бутурлін уже з цього приводу, гетьман і полковники про те, як чинити далі, радилися «многое время». Увесь цей час царське посольство нервово очікувало в соборі. Нарешті зі старшинської ради до собору прибули посланці гетьмана — полковники переяславський Павло Тетеря та миргородський Григорій Лесницький, котрі повторили вимогу щодо складення Бутурліним присяги за царя. Й оскільки посол заявив, що зробити цього не може, адже ніде такого немає, щоб монарх присягав своїм підданим, тут же в стінах собору таки виникла коротка політологічна дискусія. Тетеря й Лесницький, варто зауважити — шляхтичі за походженням, вказали на добре відому їм практику політичного життя Речі Посполитої, де королі, перш ніж піддані визнають їхню владу, клянуться зберігати в непорушності права своїх підданих. Однак, на думку царського посла, такий приклад не був переконливим, оскільки польські королі, по-перше, є «невірними», по-друге, «не самодержцями», а по-третє, «на чому присягнуть, все рівно того не дотримають».

Не певні, що висловлені аргументи вдовольнили українську сторону. Але, безумовно, переконали її в тому, що ситуація, яка наразі склалася, загрожувала вилитися в дипломатичний конфуз. Справа укладення союзу з царем, над реалізацією якої Хмельницький тривалий час працював, про яку вже було оголошено на раді як доконану справу, могла розладнатися остаточно. Зрозуміло, що такий розвиток подій не влаштовував ані Чигирин, ані Москву, адже на той час уряд Олексія Михайловича вже також встиг оголосити війну Польщі. Потрібно було негайно шукати вихід із скрутної ситуації. І його було знайдено в тому, що гетьман і старшина таки погодилися принести присягу цареві. А боярин Бутурлін, зі свого боку покликаючись на слово Олексія Михайловича, завірив їх у тому, що цар невідмінно підтвердить усі ті права і вольності, якими Військо Запорозьке володіло перед тим. Цими обіцянками й довелося задовольнятися Хмельницькому та його дорадникам. А скільки в них було щирої правди, а скільки лукавства — міг показати лише час.

По тому гетьмана й вищу козацьку старшину до «віри цареві» привів архімандрит Преображенський Прохор, котрий супроводжував царське посольство, а допомагав йому в цьому прибулий з Москви протопіп Андрій та переяславський протопіп Григорій.

Розмова союзників після повернення з собору та вручення гетьману царського прапора, булави та символічного одягу — ферезеї, а також привезених з Москви соболів були нетривалими. Надто вже багато емоцій було витрачено за цей важкий день, а попереду проглядалися не менш важкі переговори щодо наповнення обіцянок, даних царським боярином, реальним змістом. А ще попереду було й творення Переяславського міфу про «історичну закономірність і всенародне волевиявлення», про безконфліктність узгодження позицій сторін і про беззастережну та безумовну відданість Богдана курсу на «возз'єднання України з Росією». Щоправда, це вже зробили надто запопадливі нащадки. Тепер же, як справедливо підмітив Михайло Грушевський, ані Хмельницький, ані його соратники не відчули тієї доленосної значимості моменту, що її згодом вигадають історики. Цього дня гетьману нарешті вдалося долучити до війни з Польщею сильного союзника. І в цьому він вбачав значний успіх.

«Государь вольностей у вас не отимает».

Переяславські переговори 9—10 січня 1654 р.

Найголовніший урок, який, вочевидь, Богдан Хмельницький виніс із переяславських подій, що сталися на початку зими 1654 р., полягав у тому, що добре готуватися слід не лише до війни, а й до укладення братерства із союзником. Адже перипетії, пов'язані з принесенням присяги представниками царя, а згодом підняття в ході переговорів 9—10 січня 1654 р. чимало таких питань, які були не зайвими, створювали вельми неприємні для української політики прецеденти.

Так, на українсько-російських переговорах, що проходили у Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьман і старшина (принаймні про це свідчать звіти глави російської делегації боярина В. В. Бутурліна, котрого, зважаючи на його зацікавленість якомога привабливіше зобразити власні дипломатичні успіхи в Україні, не можна визнати неупередженим інформаційним джерелом) порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліна, 9 січня Хмельницький заявив послам: «Чтоб великий государ указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя». Не заперечував гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст України, де б царські представники могли б «судити і радити».

Згодом, уже під час вироблення проекту міждержавної угоди, Хмельницький відмовиться від цих пропозицій — що пролунали чи то справді від нього, чи, можливо, від когось з його оточення або ж взагалі були ініційовані російською стороною. До заключних документів переговорного процесу 1654 р. вони так і не увійшли. Але залишились зафіксованими в матеріалах переговорів, і вже згодом на них покликатиметься російська сторона, намагаючись змусити українських державних мужів піти на поступки в тій чи іншій сфері. А чи не востаннє до матеріалів Переяславських переговорів 1654 р. апелюватиме навесні 1722 р. (тобто майже аж через сімдесят років!) російський імператор Петро І, шукаючи правових підстав для запровадження в України