Читати книгу - "Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр."

зіпсувалися до такої міри, що керівництво Польської Підпільної Держави, щоб врегулювати ситуацію, вирішило відкликати з посад і полковника Бомбінського, і самого Банаха. Командувачем АК на Волині було призначено майора Яна Войцеха Ківерського «Оливу» (під час тих подій його підвищено у званні до підполковника), обов’язки представника уряду перейняв капітан Юліан Козловський «Вуй».

Незважаючи на ці проблеми, внаслідок концентрації виникли два сильні з’єднання — «Громада» та «Основа», на базі яких у лютому 1944 року почала формуватися 27-ма Волинська піхотна дивізія АК. Упродовж кількох тижнів була створена регулярна військова частина зі справно функціонуючим штабом, поділена на полки й батальйони, з підрозділами зв’язку, саперів, постачання та санітарним. Дивізія налічувала близько шести з половиною тисяч вояків. Планувалося, що в рамках втілення «Бурі» вона чинитиме антинімецькі диверсії на комунікаційних шляхах, була також думка про те, щоб оволодіти Ковелем і Володимиром-Волинським. Участь АК у визволенні Волині мала засвідчити польськість цього регіону. Будь-які воєнні успіхи 27 ВПД АК Головнокомандувач АК та еміграційний уряд прагнули перетворити на політичні аргументи в переговорах із СРСР. Варто особливо підкреслити: утворення Волинської дивізії АК було зумовлене не потребою ефективнішої боротьби з українцями (таке завдання могли б і далі втілювати партизанські підрозділи та бази самооборони), а прагненням визволити Волинь від німецьких окупантів.

Окрема проблема полягала в тому, що офіцерські кадри дивізії (частину з них становили офіцери особливого диверсійно-десантного підрозділу АК) мусили у зв’язку з задекларованою метою створення дивізії проводити відповідну виховну роботу серед простих вояків, котрі сильно постраждали від різанини УПА. Про настрої в новопосталій дивізії начальник її штабу Тадеуш Штумберк-Рихтер писав таке:

Солдат був молодий і недосвідчений. Він спершу взяв до рук зброю суто з мотивів особистого захисту, захисту себе та своїх близьких, і допіру пізніше дозрів до патріотичної мотивації своєї діяльності [...]. Нічого, отож, дивного, що істотним і головним ворогом, дії якого він відчув на дотик, цей солдат вважав українців [...]. Він виробив собі переконання, що бити німців [...] це завдання інших, натомість мета польських підрозділів мусить полягати виключно в боротьбі з УПА. Ця ситуація змушувала командні кадри провадити гігантську пояснюючу роботу[159].

У районі формування 27 ВПД АК постала своєрідна республіка, зона, вільна від присутності ворога, де про безпеку польського цивільного населення дбали вояки АК. Опанований поляками терен — територія розміром 80 на 40 км — включав у себе кільканадцять великих і малих сіл. Вперше від початку війни там відкрито висіли польські національні прапори, судочинство відбувалося за польським законодавством, влаштовували військові паради та польові богослужіння. В Засмиках, які називали Засмицькою Річчю Посполитою, постало інтендантське запілля 27-ї Волинської ПД: млини, бойні, майстерні, склади. В цій ситуації складно вважати аківську дивізію всього лише партизанським підрозділом. По суті, якщо, окрім учасників Варшавського повстання, ми взагалі можемо ще про когось сказати, що той узяв участь у повстанському пориві, то передусім, гадаю, це має стосуватися власне вояків 27-ї ВПД АК.

Сутички з німцями почалися вже наприкінці січня 1944 року. 15 лютого кавалерія дивізії в погоні за ними прискакала аж до передмістя Володимира-Волинського. Однак у перші тижні існування в боях проти німців дивізія обмежувалася операціями прикриття та розвідкою, щоб не поставити під загрозу безпеку цивільного населення.

Натомість було проведено кільканадцять наступальних операцій проти підрозділів УПА, які опанували свинаринські та мосурські ліси, а також ліси, розташовані на лівому березі річки Стохід. На півдні українські сили були розміщені в перетворених на фортеці селах Овадному, Гнійному, Осьмиговичах, Озютичах і Твердинях. Завдяки такій зручній позиції УПА будь-якої миті могла завдати удару по польських підрозділах. Це змусило керівництво дивізії вдатися до превентивних операцій, у яких були задіяні відносно численні та добре озброєні сили.

19 січня з’єднання «Основа» після відміни наказу про атаку на Володимир-Волинський, отримавши інформацію про планований УПА напад на Білин, вдарило на Гнійне. Поляки, втім, не змогли подолати сильну оборону неприятеля, і вночі відступили до Білина і Селиська. 25 січня загін УПА з Гнійного, підбадьорений досягнутим успіхом, спробував здобути Білин. Українці тимчасово оволоділи Геленівкою, Стефанівкою, Андресівкою і Білозовщиною, дійшовши до залізничного шляху Володимир-Волинський — Ковель. Увечері атаку було відбито, але упівці вбили багато цивільних мешканців. У наступні дні АК двома раптовими атаками захопила села Баб’є і Щурин на східному березі річки Стохід і Будище під Ковелем.

Наприкінці січня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія Петра Вершигори увійшла в контакт із керівництвом 27 ВПД АК. Було вирішено спільно захопити район свинаринських лісів, де дислокувався загін УПА «Січ». Зважаючи на потенціал супротивника, українці не чинили серйозних спроб опору та покинули земляні укріплення. Завдяки цій операції було встановлено контроль за свинаринськими лісами й прилеглими до них селами. Із опанованих українських сіл було вигнано українське населення, щоб таким чином захиститися від можливих диверсій. За словами українського краєзнавця Ярослава Царука, вояки 27-ї БПД АК скоїли тоді в деяких селах вбивства українських цивільних осіб. У селі Охнівка, де жертв було найбільше, 12 лютого 1944 року начебто були вбиті 166 українців. Цю інформацію, втім, не підтверджують польські праці про дивізію, а додаткові сумніви може породжувати той факт, що Царук у своїй книжці приписує полякам злочини, цілком очевидно скоєні німцями[160]. Це питання вимагає подальшого вивчення і ретельної перевірки кожного окремого випадку.

8 лютого підрозділи «Основи» надали допомогу самообороні в Едвардполі, при чому були здобуті українські опорні пункти у Ворчині та Пузові. Відтак 20 лютого поляки захопили Стенжаричі. Тим часом поразкою закінчився влаштований 16 лютого напад на Осьмиговичі; пізніше виявилося, що там помилково був атакований підрозділ радянських партизанів, який здобув село за два дні до того.

Натомість 29 лютого три батальйони АК пішли на приступ бази УПА в Озютичах. Наступ захлинувся під кулеметним вогнем (зокрема, двох великокаліберних кулеметів, які стріляли з вежі латинського храму та млина) і мінометів. Поляків до того ж обстріляли три німецькі літаки, які прилетіли, мабуть, щоб розвідати ситуацію, і включилися в сутичку — загинули аж двадцять вояків, а ще двадцять були поранені. На полі бою, згідно з українськими джерелами, залишилися десять тіл. Упівці захопили двох полонених. «На допиті вони сказали», якими були їхні завдання[161]. Після бою за Озютичі, який закінчився кривавою поразкою польських підрозділів, аківці відступили до Домінополя. На дорозі, як пише Ковальський, «на втоптаному снігу залишилися лежати два трупи зустрінутих українських жінок, яких зненацька застрелив «Жбік». «Мур» різко розкритикував цей жахливий вибрик»[162].

Значно успішнішим