Читати книгу - "Вибрані твори. Том III"

насмішкувато дивиться на Казенса).

Казенс (у бік Андершафта). Мефістофель! Макіавеллі!

Барбара (зі сльозами на очах, зав’язуючи сумку й поклавши її в кишеню). Як нам годувати їх? Я не можу говорити людям про релігію, коли я бачу в їхніх очах фізичний голод. (Близька до відчаю). Це жах!

Дженні (підбігаючи до неї). Майоре, дорога!..

Барбара (піднесшися душею). Ні, не втішай мене! Все буде гаразд. Ми дістанемо грошей!

Андершафт. Як?

Дженні. Молячися, певне. Місіс Бейнз каже, що молилася про це минулої ночі. А її молитва ніколи не була марна. (Іде до воріт і визирає на вулицю).

Барбара (витерши сльози й опанувавши себе). Доречі, тату, місіс Бейнз прийшла сюди, щоб іти з нами на наші великі збори сьогодні надвечір. І вона чомусь дуже хоче зустрітися з вами. Мабуть, вона намагатиметься навернути вас.

Андершафт. Я буду захоплений, люба!

Дженні (біля воріт, дуже схвильована). Майоре, майоре, цей чоловік повернувся!

Барбара. Який чоловік?

Дженні. Той, що мене вдарив. О, я сподіваюся, він вертається, щоб приєднатися до нас.

Білл Вокер у вкритій снігом куртці ввіходить у двір. Руки його застромлені в кишені; голова низько похилена, як у картяра, що програвся. Він зупиняється між Барбарою й барабаном.

Барбара. Добридень, Білле. Вже повернулися?

Білл (буркотливо). Ви не припиняли балаканини з того часу, як я пішов?

Барбара. Так, майже що так. Ну що ж, чи відплатив вам Тоджер за удар, що ви його завдали бідній Дженні?

Білл. Ні, не відплатив.

Барбара. Мені здавалося, що ваша куртка в снігу.

Білл. Так, вона вкрита снігом. Ви хочете знати, звідки цей сніг, чи не так?

Барбара. Так.

Білл. Ну, що ж, ним укрита земля в Паркінзес Корнер у Кенінг-Таун. І сліди його лишилися в мене на плечах, як бачите.

Барбара. Шкода, що ви не маєте таких слідів на колінах, Білл, це було б для вас дуже корисно.

Білл (понуро з безрадісним гумором). О, ні, я зробив послугу колінам іншої людини! Він стояв коліньми на моїй голові, ось як це було.

Дженні. Хто стояв коліньми на вашій голові?

Білл. Тоджер. Він молився за мене, зручно вмостившися на мені, як на килимі. А також і Мог. Так було протягом усієї проклятої зустрічі. Мог казала: «О, Боже, зломи його непокірний дух, але не завдавай страждань його душі». А цей молодець, що важить тринадцять стон чотири фунти, стояв на колінах, навалившись на мене всією своєю вагою. Смішно, чи не так?

Дженні. О, ні. Ми так засмучені, містере Вокер!

Барбара (одверто тішачися з цього). Дурниці, звичайно, це смішно! Так вам і треба, Білл, ви, мабуть, перший зачепили його.

Білл (уперто). Я зробив те, що збирався зробити. Я плюнув йому в лице. Він звів очі до неба й промовив: «О Господи, я заслужив на те, щоб мене обплювали заради віри». Так він промовив. А Мог промовила: «Хвала Богові, алілуя». Потім він назвав мене братом і почав пестити мене, так ніби я дитина, а він моя матір, що збирається мити мене суботнього вечора. Жодної сварки між нами не було. Половина вулиці молилася, а друга половина вмирала зо сміху. (До Барбари). Ну, тепер ви задоволені?

Барбара (сміючися очами). Хотіла б я бути там, Білле!

Білл. Так, ви мали б привід виголосити ще одну зайву промову щодо мене, чи не так?

Дженні. Я так засмучена, містере Вокер!

Білл (гостро). Не подумайте жаліти мене, ви не маєте на це жодних підстав... Послухайте, адже я розбив вам щелепу.

Дженні. Ні, це не завдало мені болю, справді не завдало! Може, тільки на мить. Я лише злякалася.

Білл. Я не хочу, щоб мене прощали ви або будь-хто інший. За те, що я зробив, я заплачу. Я намагався, щоб і мені розбили щелепу, щоб потішити вас.

Дженні (засмучена). О, ні...

Білл (нетерпляче). Кажу вам, що я цього хотів; невже ви не чуєте того, що вам кажуть? І ось чого я досяг своїм старанням; з мене зроблено посміховище для цілої вулиці. Ну що ж, коли я не можу задовольнити вас так, я зроблю це інакше. Послухайте-но, я зібрав за зиму два соверени, і з них у мене лишився один фунт. Один мій приятель минулого тижня дав прочухана дівчині, що з нею він збирався одружитися. Він побив її й повинен був сплатити п’ятнадцять шилінгів штрафу. Він мав право побити її, бо збирався з нею одружитися. Але я не мав права набити вас, отже, додамо ще п’ять шилінгів, і, скажімо, я даю фунт. (Витягає золоту монету). Ось гроші! Беріть їх і припиніть ваші розмови про прощення, ваші молитви й балаканину вашого майора. Будемо вважати, що я розплатився за те, що зробив, і будемо вважати, що питання вичерпане.

Дженні. О, я не можу взяти їх, містере Вокер. Краще дайте один або два шилінги бідній Роммі Мітченз, ви справді завдали їй болю, а вона ж стара жінка.

Білл (презирливо). Нічого подібного! Я її знову поб’ю, якщо тільки побачу. Нехай вона скаржиться на мене так, як погрожувала. Адже вона цього мені не забула, авжеж! Те, що я її побив, турбує моє сумління — як вона (вказує на Барбару) це зве — не більш аніж коли б я заколов свиню. Я тільки не бажаю, щоб ви далі провадили зо мною цю гру в християнське прощення; ваші чіпляння й балаканина до того зморює людину, що вона життю своєму не рада. Я не хочу цього більше, кажу вам. Беріть ваші гроші й припиніть кожну хвилину нагадувати мені про ваше дурне побите обличчя!

Дженні. Майоре, чи можна мені взяти трохи грошей на користь Армії?

Барбара. Ні, Армію не можна купити. (Звертаючись до Білла). Нам потрібна ваша душа, Білле, а на менше ми не згодні.

Білл (гірко). Я знаю. Цих грошей замало. Я й мої декілька шилінгів для вас надто мізерні. Адже ви онука лорда. Ви не візьмете менш ніж сто фунтів.

Андершафт. Слухай-но, Барбаро, ти могла б зробити чимало добра, маючи сто фунтів. Якщо ти згодна заспокоїти сумління цього джентльмена, взявши в нього один фунт, я готовий дати дев’яносто дев’ять, що їх не вистачає.

Білл, уражений з такої щедрости, інстинктивно доторкується до шапки.

Барбара. О, ви надто марнотратні, тату. Білл пропонує двадцять срібняків, вам лишається запропонувати десять, що їх не вистачає. Це звичайна ціна, що за неї можна купити кожного, хто продає себе. Але не мене й не