Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

куди не слід… Коротше, я сказав. Ти почув. І дружбану своєму перекажи. Баста!

– По-друге, – відповів ігнором Лисиця, – у нас редакційне завдання.

– Більше повторювати не буду.

– Чому? Мені так подобається чути твій голос, – почав грати професор.

– Гм… – пом’якшав китайоза. – А ти часом не з тих, не з блакитних?

– Ти в Алекса запитай. Він тобі на вушко нашепче… Мені здається, що це ти з них.

Цей викаблуч був явно зайвим. Бо «імператор “Червоного дракона”» теж став червоним від гніву. І зробив крок уперед.

«Битиме лівою чи протезом? – промайнуло в Лисиці. – Та лівою ж».

І Богдан повільно перевів себе в майже захисну стійку. Хай буде. Про всяк випадок.

– Запам’ятай, писако недороблений, – засичав «Син Неба», ось-ось готовий кинутись, – Термінатор двічі не повторює.

Противник точно налаштований рішуче. І чубитися з ним зараз сенсу мало. Нічого не дасть. Тільки ще більше налаштуєш проти себе. Та й битися з інвалідом… Честі не робить. Хіба захищатися. Якщо тільки в нього з протеза якась піка не вилізе. Тоді доведеться діставати «шмайсера». І хоча думка про піку смішна, Богдан таки кинув оком на штучну руку. Та й далі лишалася силіконовою «залізякою», від якої не йшло ніякої загрози.

– Краще запишу, – усе ж таки запхнув правицю до сумки професор і відчув, як «шмайсер» пообіцяв допомогти. – Я ж писака.

– А мені пофіг, що ти робитимеш, – «імператорський» гнів не минав. – Повторюю дуже повільно: «Я-ска-зав». І якщо до тебе не дійшло зараз і не доповзе пізніше, коли одержуватимеш першу групу інвалідності, згадаєш нашу розмову. Хоч і буде пізно.

Інвалід лякає інвалідністю. Це було б смішно, якби не було так сумно. Ого! Класика. Не китайська. Але так само точна.

– Домовились, – вирішив відступити Богдан. Стратегія штовхнула у спину. Програємо бій, щоб виграти битву. Все правильно. Головою треба працювати, головою.

– Розумничок, – підморгнув Термінатор. – Куплю тобі морозива.

– Краще поп-корну.

– У кіно зібрався?

– До цирку.

«Повелитель» стрепенувся, прошив професора поглядом, але враз відпустив стурбованість і вже веселіше сказав:

– Добре. Але клоунам краще морозива. Щоб охрипли. Чи сто грамів. Смішнішими будуть. Як у Висоцького[85]. Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю. Але така щедрість – це багато.

– Тут вирішую я.

– Добре. Нехай і так. Мені шоколадне. На паличці. «Київський каштан».

– У нас такого не їдять.

– Тоді давай, яке є.

– Ходімо.

Лисиця рушив слідом.

Вони мовчки вийшли на вулицю й повернули праворуч.

– Махни Марчику, щоб їхав за нами, – проінструктував Термінатор.

– Не треба. Він уже їде.

І справді. Срібляста «лачетті», й далі моргаючи, повзла слідом за «солодкою парочкою».

Лисиці говорити не хотілося. Термінатор теж зберігав «імператорське» мовчання.

Пройшли ще кілька метрів. Загледіли гастроном «У Петі». Зайшли. В холодильнику кілька сортів морозива різних фірм.

– Та-а-ак, – став придивлятися Термінатор до різнокольорових упаковок, «ув’язнених» під склом вітрини, ніби для реаліті-шоу. – До речі, батьківщина морозива – Китай, – став у позу лектора «повелитель». – Там воно з’явилося більше трьох тисяч років тому. Це була мішанина снігу й льоду з фруктами. Рецепт тримали в суворій таємниці. Така смакота, кажуть, припала до вподоби самому Македонському. Існує легенда, нібито він разом зі слугами почав експериментувати, додавши до морозива меду, вина, горіхів. І взагалі – там багато всіляких «корисностей». Так що вибирай. Сьогодні гуляєш. Ну, що там? – І взявся читати вголос: – «Вершковий пломбі-і-ір», «крем-брюле-е-е», «тірамісу-у-у», «шокола-а-адний пломбір», «йо-о-о-огуртове», «фруктовий лі-і-іід», «морозиво з родзинками та горі-і-іхами»…

– «Тірамісу-у-у» – перекривив «Сина Неба» професор. Той тільки глипнув невдоволено, але нічого не сказав.

– Дайте два «тірамісу», – кинув невисокій «наштукатуреній» пампушечці бальзаківського віку в торговельній спецівці – синій накидці й пілотці такого ж кольору.

– А пиво й не берете? – наче аж образилася жінка.

– Наступного разу, – відповів «імператор». – Сьогодні рибний день.

– Дванадцять шістдесят, – із залізом у голосі повідомила «господиня».

Термінатор дістав із задньої кишені двадцятку й віддав. Дочекався решти, заховав, узяв морозиво й передав Лисиці.

– З’їси обидві зразу, – твердо мовив «повелитель».

– Убити мене хочеш? – поцікавився Богдан.

– Поки ні. Далі – побачимо.

– А якщо не влізе?

– Куплю «кока-коли», приллєш – і піде як діти в школу.

– Добре, – підморгнув професор. – Спробую.

Вийшли надвір. Перехожі, як і раніше, поспішали своїми звичними (чи й новими) маршрутами. І в кожного – своє на думці.

Богдан оголив апетитне «тіло» нового брунатного смаколика й почав з насолодою їсти. Таки нормальне. Хоч і холодне. Але ж на шару. Хто ж від дармового відмовиться? Для нашої людини це ж практично мрія. І «нашій людині» Богданові Лисиці сьогодні щастить. Після поневірянь «Меккою чоловіколюбців» така ось солодка премія. Гм… Неочікувано. Але не поспішай. Горло ж не луджене. А ще й другу треба вмостити.

«Наглядач» стояв поряд та іронічно посміхався. Лисиці на те начхати, але не відмовився, щоб не штрикнути:

– Ти стоятимеш, поки не доїм?

– Аякже, – сказав мажорно співбесідник, кайфуючи від чергової перемоги. – Як добазарились. І щоб зразу охрип.

– А якщо не вийде? – зробив великі очі Богдан.

– Куплю ще одну.

– А це вже порушення прав людини.

– Людина – це сміття. А які у сміття права? – «Імператор» уважно подивився на Лисицю. Ніби розпочав тестування.

– А ти не людина? – відкусив черговий шматок смачного «тіла» професор. – Діамант?

– Та ні, – стенув плечима «китайський філософ». – Просто Термінатор.

– Як скажеш.

Лисиця спокійно впорав першу пачку й узявся до наступної. Правда, коли вклав половину, здалося, що можна вже й зупинятися. Але відчував, що решта вміститься без особливих проблем. Нормально.

Марченко за цим усім уважно стежив. Коли Богдан і «об’єкт» з’явилися з арки і рушили вулицею, трохи розслабився. Усе тепер перед очима. Це найголовніше. І чому вони йшли вдвох, поки його не хвилювало. Значить, так треба. Богдан – чоловік не дурний. Отже, – справді так треба. Іншого виходу не було. Але ось «тих двоє» взяли й завернули до гастроному. Ігор загальмував і почав придивлятися уважніше. Проте розумів, що ні на вулиці, при людях, ні в магазині нічого страшного не відбудеться. Однак телефон і далі тримав напоготові. І чекав. Та ось Богдан із Термінатором вийшли. Говорять. Усміхаються. Що ж там між ними відбулося? Рука засвербіла подзвонити, але знав, що це зайве. Про все дізнаєшся свого часу. А зараз просто стеж. І одразу ж на допомогу. Раптом що. Та картинка дихала умиротвореністю. Богдан їв морозиво. Термінатор спостерігав, усміхався. Ідилія. Але ж донкор знав, що це далеко не так.

Професор доїв. Викинув усе непотрібне до урни. Витерся одноразовою хустинкою, яка теж перелетіла «жити» до смітника.

– Скажи що-небудь, – попросив Термінатор.

– Іди до біса! – буркнув Лисиця.

– Треба ще одну пачку брати, – сказав серйозно «Син Неба».

– Сам її їстимеш. Із мене досить.

– О’кей, – показав «імператор», що його доброта не має меж. – Охрипнеш пізніше. А сьогодні, любі хлопчики й дівчатка, сеанс закінчено. До нових зустрічей в ефірі. І не забувай моїх слів. До речі, мало не забув: не зустрічайся мені більше на дорозі. Розтопчу. Це я сьогодні такий добрий. І ще одне. «Щоб сісти у човен, треба пересвідчитися, що він є». Бувай.

– Щасти!

Термінатор легенько штовхнув здоровою рукою професора в плече й подався далі. Лисиця лишився ні в сих ні в тих. Він ще трохи подивився йому в спину, а потім пішов до Марченка. Тому вже ну дуже кортіло, щоб професор опинився в машині.

– Слава Богу! – важко видихнув Ігор, коли Богдан усівся на «своє» місце. – Ну, що там?

– А, таке. – Лисиця дивився прямо.

– Яке це «таке»? – не зрозумів донкор, і це йому не подобалось.

– Нічого цікавого. Він нас попередив прямим текстом, щоб не сунули носа у справу Кречета. Без своїх китайських ребусів. А, до речі, я й не знав, хто такий Марчик.

– Тепер знаєш? – усміхнувся Ігор.

– Угу. І ще: він якось на слово «цирк» дивно зреагував. Чи мені здалося.

– То він же афішу читав. Мабуть, через те.

– Мабуть… А ще – морозивом мене годував.

– Навіщо?

– Бзік у голову зайшов. Хотів, щоб я охрип.

– І?

– Називав мене клоуном. А ті,