Читати книгу - "Гра янгола"

129
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 143
Перейти на сторінку:
з такого місця, де вона мене не бачила, аж поки вона рушила далі, у напрямку готелю «Колумб», з книжкою в руках. Перед палацом віце-королеви підійшла до кошика для використаних паперів і вкинула туди книжку. Потім я побачив, як вона пішла до бульвару Рамбла й зрештою зникла в натовпі, ніби ніколи її й не було.

19

Семпере-батько був сам-один у книгарні, він підклеював спинку до книжки «Фортуната і Хасінта»[19], яка розпадалася на клапті, коли підняв погляд і побачив мене по той бік дверей. Він подав мені знак, щоб я увійшов. Коли я переступив через поріг книгарні, книгар запропонував мені крісло.

– У тебе поганий вигляд, Давиде. Тобі треба піти до лікаря. Якщо боїшся, я можу супроводжувати тебе. Мене ескулапи також лякають, усі ці почвари в білих халатах і з гострими скальпелями в руках, але іноді доводиться їх терпіти.

– Це лише головний біль, сеньйоре Семпере. Він скоро минеться, ви ж знаєте.

Семпере налив мені склянку води «Віші».

– Випий-но. Це виліковує все, крім дурості, яка нині перетворилася на справжню пандемію.

Я без будь-якого бажання всміхнувся на жарт Семпере. Випив склянку мінеральної води й зітхнув. Відчув смак нудоти на губах і тиск та болюче пульсування десь за лівим оком. На мить мені здалося, що я зараз упаду, і я заплющив очі. Набрав повні груди повітря, благаючи Бога, щоб не дозволив мені відійти тут. Доля не могла мати таке спотворене почуття гумору й утнути зі мною такий поганий жарт: привести мене до книгарні Семпере, щоб у подяку за все добро, яке він мені зробив, я залишив йому свій холодний труп. Я відчув долоню, що лагідно торкалася мого лоба. Семпере. Розплющив очі й побачив книгаря та його сина, який з’явився нечутно й тепер дивився на мене з обличчям людини, яка проводить ніч біля мерця.

– Викликати лікаря? – запитав Семпере-молодший.

– Ні, мені ліпше, дякую. Набагато ліпше.

– Від такого поліпшення волосся стає дибки. Ти весь сірий.

– Ви дасте мені ще трохи води?

Семпере-син поквапився наповнити мені склянку.

– Пробачте мені за цей спектакль, – сказав я. – Запевняю вас, я його не готував.

– Не кажи дурниць.

– Я радив би вам з’їсти щось солодке, – сказав Семпере-син. – Можливо, ідеться про зниження цукру в крові…

– Збігай до пекарні на розі й принеси щось солодке, – погодився батько.

Через дві хвилини син книгаря повернувся з паперовою сумкою, у якій були всі найкращі продукти місцевої булочної. Він подав мені її, і я вибрав там бріош, який за інших обставин привабив би мене не більше, аніж зад хористки.

– Їж, – наказав Семпере.

Я слухняно з’їв бріош. Потроху мені ставало краще.

– Схоже, ви оживаєте, – зауважив син.

– Це хвороба, якої не вилікуєш булкою, купленою на розі…

У цю мить ми почули дзвінок у дверях. До книгарні увійшов покупець, і за знаком батька Семпере-син пішов обслужити його. Книгар залишився біля мене, стиснувши мій зап’ясток, щоб виміряти пульс.

– Сеньйоре Семпере, ви пам’ятаєте, як багато років тому сказали, що, коли мені треба буде врятувати книжку, врятувати її по-справжньому, щоб я прийшов до вас?

Семпере подивився на книжку, яку я дістав із кошика для використаного паперу, куди її вкинула моя мати, а тепер тримав у руках.

– Дай мені п’ять хвилин.

Почало смеркатися, коли ми пішли бульваром Рамбла разом із людьми, які вийшли прогулятися в цей гарячий і вологий вечір. Віяв легенький, майже непомітний вітерець, і всі вікна були широко розчинені, люди повиходили на балкони й дивилися, як ковзають силуети під небом, забарвленим у бурштиновий колір. Семпере йшов легкою ходою і не стишив її доти, доки ми не побачили огорнутий густими тінями портик на початку вулиці Арк-дель-Театре. Перш ніж увійти під портик, він подивився на мене дуже врочистим поглядом і сказав:

– Давиде, про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати нікому, навіть Відалю. Нікому.

Я ствердно кивнув головою, заінтригований серйозністю та таємничістю книгаря, і пішов слідом за Семпере вузькою вулицею, схожій на ущелину між темними, напівобваленими будівлями, що, здавалося, понахилялися, наче кам’яні верби, затуляючи небо, на тлі якого проступали обриси пласких дахів і терас. Незабаром ми підійшли до величезних дерев’яних дверей, що, здавалося, заступали вхід до старого собору, який іще років сто тому опустився на дно болота. Семпере зійшов на дві сходинки до дверей і взяв бронзовий молоток, зроблений у формі усміхненого чорта. Тричі вдарив по дверях і відступив назад до мене, чекаючи.

– Про те, що ти зараз побачиш, не можна розповідати…

– …нікому. Навіть Відалю. Нікому.

Семпере з дуже серйозним виразом кивнув. Ми чекали хвилини дві, поки почувся скрегіт, схожий на скрегіт ста водночас відсовуваних засувів. Двері прочинилися з глухим гуркотом, і в них з’явилося обличчя чоловіка середнього віку з ріденьким волоссям, із хижим виразом і проникливим поглядом.

– Нас було мало, але прийшов Семпере – для розмаїття, – сказав він. – Кого ти мені привів сьогодні? Ще одного інваліда літератури, який не хоче женитися, бо воліє жити зі своєю матір’ю?

Семпере пустив повз вуха це саркастичне привітання.

– Давиде, це Ісак Монфорт, сторож цього місця й чоловік, який заслуговує на глибоку симпатію. Стався з великою увагою до всього, що він тобі скаже. Ісаку, це Давид Мартін, мій добрий друг, письменник, людина, якій я довіряю.

Чоловік, названий Ісаком, подивився на мене згори вниз без особливого ентузіазму, потім обмінявся поглядом із Семпере.

– Письменник ніколи не заслуговує на довіру. До речі, ти добре пояснив йому правила?

– Лише сказав йому, що нікому не можна розповідати про те, що він тут побачить.

– Це найперше й найважливіше правило. Якщо він його не виконає, я сам скручу йому шию. Він просякнутий нашим духом?

– На всі сто відсотків.

– Тоді ходімо, – сказав Ісак, показуючи мені, щоб я увійшов.

– Я прощаюся тепер, Давиде, і залишаю тебе з Ісаком. Тут безпечно й надійно.

Я зрозумів, що Семпере мав на увазі книжку, а не мене. Він міцно мене обняв, а тоді зник у темряві. Я переступив поріг, і чоловік, названий Ісаком, потягнув за важіль на внутрішньому боці дверей, привівши в дію тисячу механізмів із рейок та блоків, що надійно замкнули двері. Ісак узяв на підлозі світильник і підняв його на рівень мого обличчя.

– У вас поганий вигляд, – сказав він.

– Нетравлення шлунка, – відповів я.

– Від чого?

– Від реальності.

– Ходіть за мною, – розпорядився він.

Ми пішли довгим коридором, на захованих у темряві стінах якого вгадувалися фрески та обриси мармурових сходів. Ми заглибилися в

1 ... 35 36 37 ... 143
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гра янгола», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гра янгола"