Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

теплий туман прослизнувши вужем,

щоб гнати похмілля легку химеру,

голився краденим фінським ножем

і зранку пив солодку мадеру.

Братався, ніби останній раз

з напарником зі смішним поганялом,

про вартість справжніх жіночих прикрас

втираючи картярам і мінялам.

З кишень витрушуючи пісок,

просив сигарети й давав поради,

і плакався їм про своїх жінок

та бізнес, який забрали араби.

Ці довгі розповіді уночі,

мов чорне сяйво морів полярних,

з ручною мавпою на плечі

в прокурених і порожніх більярдних.

Й жінки в далеких північних містах,

втрачаючи спокій в терпкій жалобі,

писали в довгих і тихих листах

свої зізнання сумні й розлогі,

просили сказати, що ця печаль

відійде, так як відходить море,

що він скоро вернеться, або хоча б

що в нього все добре.

Бакени

Спитай у бакенщиків, які запалюють води,

виганяючи туман, наче втомлених тварин на береги,

що значить це маркування на африканських суховантажах,

котрі перевозять кам’яне вугілля темряви

кудись на північ,

до великих портів.

Хай вони розкажуть

про мешканців холодних мисів, без світла і пошти,

про океанські глибини,

в яких, ніби в молоковозах, згортається молоко місяця,

про корабельні команди, які ходять піщаним дном,

про весільні оркестри,

що грають з причалів,

скликаючи потопельників

своїми тромбонами.

Вони знають назви усіх кораблів по цей бік Атлантики,

вони спали в усіх готелях звідси і до Румунії,

вони носять в мішках відрубані псячі голови своєї печалі,

вони запалюють гарячі серця бакенів

біля порожніх пірсів.

Скільки тобі ще плúсти, скільки брестú,

харчуватись кавовими зернами, безнадійним портвейном,

коли небеса гримлять так, ніби зчеплюються товарні вагони,

і темрява ховає тебе до ранку,

мов контрабандні консерви.

+ + +

Коли вона повернулась, ближче вже до зими,

всі свої літні речі вимінявши на квиток,

в теплих її кишенях ховались портові дими,

а кров мала колір висушених

трояндових пелюсток.

І я гортав її книги в перці, кориці й вині,

і слухав собі неуважно, як вона залива,

і як виростають у темряві, зріючи на глибині,

чорний камінь вугілля,

зелена рослина трава.

І сонце повільно скочувалось під тиском своєї ваги,

і вона розсипала борошно, мов дзвінкий порошок,

і чекала кожного вечора коли вже підуть сніги,

але сніг, на відміну від неї,

так тоді й не пішов.

Ефіопія

(2009)

Кочегари

+ + +

Він був листоношею в Амстердамі,

слухав аббу, сидів на трамі,

дивився порно у вихідні.

Друзі його, пияки-радикали,

говорили: «Ми все провтикали,

ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,

лібералізм і продажне лівацтво,

і неясно, що нас трима на плаву.

Євросоюзом керує сволота.

Вони говорять — “Свобода, свобода”,

а піди-но, купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,

вона сьогодні, можливо, єдина,

де сонце свободи не встигло зайти.

Де вірять в людину — вільну, розкуту.

Спробуй пробити канали збуту,

давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.

Церкви московського патріархату

знімають вроки і славлять джа.

Мануфактура та інші крами

там контролюються профспілками,

і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.

Там демони у жіночій подобі,

сховавши в горлі темну пітьму,

сповнять усяку твою забаганку.

Давай, чувак — привези афганку!» —

повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.

Авіалініями Донбасу,

де на сніданок — лише бухло,

мріючи про країну шалену,

він вилетів за кордони шенгену,

лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,

з усіх іноземних знаючи грецьку,

яку тут нібито знали всі,

він утрапив до рук дивовижній парі —

водій на форді й друг на кумарі.

І сяяли зорі в усій красі.

Водій сказав: «Усе нормально, зьома,

давай, почувайся в нас, як удома,

тут друзі навколо, бачиш і сам.

Ти втрапив на землю обітовану.

Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,

що вистачить на весь Амстердам!»

Був простір вечірньою сутінню скутий.

Стояла зима. Починався лютий.

І місяць за ними гнався, як птах.

Тривожно світилися терикони,

на Україну ішли циклони,

й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі