Читати книгу - "В’ячеслав Чорновіл"

Невдовзі після відновлення незалежності України В’ячеслав Чорновіл, аналізуючи невиразну позицію республіканської верхівки під час державного перевороту в СРСР, засумнівався у бажанні й спроможності Леоніда Кравчука та його команди відстоювати інтереси відродженої Української держави. Державні органи не виявили твердості й рішучості у налагодженні справедливих і взаємовигідних економічних зв’язків із Росією. Керівництво східного сусіда встановлювало митниці, піднімало ціни на енергоносії тощо, натомість український уряд не наважувався використати переваги монополії України на транспортування своєю територією російського газу, нафти, вантажів. Коли Росія в червні 1992 року вивела Україну з рубльової зони, тобто припинила оплачувати рахунки, український уряд ніяк не відреагував, і далі відправляючи продукцію в Росію. Таким чином він подарував їй приблизно 500 млрд рублів. Замість відстоювання українських економічних інтересів уряд підписував угоди про спільний економічний простір, схвалював «нульовий варіант», тобто відмовився від справедливого розподілу активів і боргів СРСР.

Нерішучою була й воєнна політика українського керівництва. Чого лише варті поступки в питанні Чорноморського флоту, втягування України у воєнний блок із Росією. Без належної підтримки залишилися військовослужбовці – громадяни України, які зазнавали утисків від командування Чорноморського флоту. Важко пояснити поступливість та безініціативність вищого керівництва держави у відповідь на пропагандистські атаки й агресивні дії східного сусіда, спрямовані на порушення суверенітету і територіальної цілісності України. Шляхом щонайменшого спротиву зазіханням Росії йшли і перший, і другий Президенти України. А це тільки збільшувало апетити східного сусіда і вело до інтенсифікації агресивних дій Росії проти України.

В’ячеслав Чорновіл пов’язував прорахунки української влади у зовнішньополітичній діяльності з нездатністю керівників держави мислити національними категоріями, неспроможністю вийти за межі координат постколоніальної еліти, якій важко ухвалювати самостійні, неординарні рішення. Називав тих, хто обіймав ключові державні посади, не українською, а українськоподібною владою, за діями якої народ має пильно стежити[333].

Для посилення позицій України на міжнародній арені В’ячеслав Чорновіл закликав владу шукати підтримки у США та провідних країн Європи, поглиблювати курс на євроатлантичну інтеграцію. Як один із етапів загальноєвропейського інтеграційного процесу він розглядав об’єднання країн Центральної і Східної Європи, яке могло б стати своєрідною координаційною структурою для узгоджування дій його членів із нейтралізації загрози, яку втілювала собою Росія. Політик писав: «Ми підтримуємо ідею тіснішої співпраці держав Балтійсько-Чорноморського регіону не як противагу Росії демократичній, з якою ми хочемо мати нормальні відносини, а як заслону проти Росії імперської чи неоімперської, якою вона може стати»[334].

В’ячеслав Чорновіл докладав зусиль для розвінчування міфу про демократичність Росії та закликав стримувати її агресивні дії в рамках діяльності у міжнародних структурах. Як член Парламентської асамблеї Ради Європи, він неодноразово у своїх виступах висвітлював справжній стан справ у Росії, агітував за відтермінування прийняття Російської Федерації до Ради Європи. Свою позицію Чорновіл пояснював небажанням російського керівництва впроваджувати демократичні реформи, брутальними діями російських військових у Чечні, невмінням Кремля вирішувати проблеми перемовинами. У редакційній статті газети Financial Times від 21 січня 1996 року пропозицію негайного прийняття Росії до Ради Європи назвали не інакше як справжньою наругою над самою ідеєю прав людини. Відповідно, частина парламентарів – членів Парламентської асамблеї Ради Європи – разом з деякими членами української парламентської делегації, не заперечуючи права Росії стати членом Ради Європи, все ж домагалися насамперед її відходу від політики державного тероризму всередині країни та від політики шантажування сусідніх держав[335]. Напередодні голосування за прийняття Росії лідер групи консервативних демократів Парламентської асамблеї Ради Європи Голґрім Берґ закликав присутніх у залі більше зважати на совість, ніж на телекси з різних міністерств. Для прикладу навів таку статистику: у пропорційному перерахунку Англія за весь період Другої світової війни втратила людей втричі менше, ніж Чечня за один рік. Тому логічною і обґрунтованою видавалася пропозиція вимагати від Росії покращення стану справ з правами людини і демократією в країні і тільки після цього повторно кандидатувати її в члени Ради Європи. На переконання В’ячеслава Чорновола, «лише вибіркове та адресне сполучення підтримки та впливу здатне допомогти трансформуванню російської державності, перетворивши її з постійної загрози сусіднім державам – на їхнього передбачуваного та рівного партнера»[336]. Під тиском урядів своїх країн та через погрози російської делегації розгорнути чергову холодну війну з Європою більшість депутатів Парламентської асамблеї Ради Європи погодилися в 1996 році надати Російській Федерації членство в Раді Європи.

Уже з трибуни ПАРЄ Росія почала виголошувати свої претензії до сусідів, зокрема втручатися у внутрішні справи країн Балтії, звинувачуючи їх у дискримінації національних меншин. Під час обговорення таких російських демаршів В’ячеслав Чорновіл не гаяв можливості виступити зі справедливою критикою Кремля. Розповідав про абсолютну відсутність з боку держави підтримки української діаспори в Росії, яка не має жодної української школи, культурного закладу чи пресового видання тощо. Зазначав: «Дивною видається логіка деяких членів російської делегації, зокрема пана Жириновського, при розгляді питання моніторингу Литви в перший день нашої сесії, коли вони вишукували навіть незначні факти, щоб довести наявність „дискримінації“ росіян у Литві. Чи не краще було б оглянутися на ситуацію у власній державі? Мені здається, що в Російській Федерації проблема національних меншин, які складають там значну частину населення або навіть проживають на окремих етнічних територіях, повинна стати завданням нашого окремого моніторингу. Події в Чечні є грізною пересторогою. А ми всі, найбільше – сусіди Росії, зацікавлені в тому, щоб вона була стабільною і демократичною державою»[337].

Потрібно реалізовувати зазначене гарантуванням належних особистих прав і свобод громадян та права національних спільнот на самовизначення, шукати нових форм федерації чи навіть конфедерації, інакше Росія може зазнати масштабних катаклізмів і втратити регіони.

Введення російських військ на територію Чечні свідчило про бажання Кремля зробити силові методи державною політикою. Приклад Чечні мав погасити процеси самовизначення, розпочаті в Татарстані, Башкортостані та інших російських автономіях. Жорстке силове придушення права на самовизначення національних спільнот В’ячеслав Чорновіл вважав неприйнятним. Стверджував, що агресія проти Чеченської республіки зводить нанівець декларації вищого російського керівництва про дотримання принципів демократії. Очікував від президента, уряду та парламенту Росії відмови від нищення чеченського народу, мирного розв’язання конфлікту, виведення російських військ з території республіки. Боротьбу чеченського народу за свободу трактував як національно-визвольну, відтак події в цій кавказькій республіці вважав такими, що виходять за межі російських внутрішньодержавних справ. В’ячеслав Чорновіл неодноразово звертався до керівництва різних держав і міжнародних організацій із закликами зупинити російську агресію в Чечні, не допустити подальшої ескалації насильства. Висловлював сподівання, що Президент України та Верховна Рада не мовчатимуть у зв’язку із кривавими подіями неподалік кордонів України.

Незважаючи на безпрецедентно жорстоку збройну кампанію Росії в Чечні, бомбардування її столиці – міста Грозного, масові розстріли й знущання з мирного населення, лідери західних країн заявляли про виключне право Росії вирішувати свої «внутрішні проблеми». Керівництво