Читати книгу - "Герої (не)війни"

він лише вихід із міста. Бо це те, що йому, як і багатьом із тих, хто пережив жахи так званого «зеленого коридору», ще не раз приходитиме у нічних кошмарах.

— Перший снаряд, який росіяни випустили в нашу колону, влучив у «КамАЗ» із пораненими. Я не думаю, що вони не бачили, куди били. Червоний хрест на білому прапорі над машиною було видно дуже далеко. Тобто били спеціально. Нас обстрілювали прямою наводкою. З танків, гармат, «градів». На відстані. З двох боків.

Ігорю пощастило вижити у розстрілі. Він був серед тих, кого росіяни взяли в полон. Коли він згадує російських військових, посміхається. Бо знає: частина його земляків не вірить, що війну на Донбасі ведуть саме сусіди, а не повсталі прихильники так званої Донецької республіки. Він росіян не лише бачив, а й допитував: ще в Іловайську «Донбас» взяв у полон російських десантників і танкістів. Відео їхнього допиту досі можна знайти у соцмережах та на безкоштовних відеоканалах. Вони — частина добровольців та кадрові російські військові — 29 серпня помінялися місцями. Після розстрілу колони, яка виходила з Іловайська, у полон потрапили сотні українських бійців.

— Спочатку ми були в росіян, кадрових військових. Ми потрапили в полон з умовою, що — слово офіцера давав один із підполковників чи полковників, не пам’ятаю — нас не передадуть деенерівцям.

Що таке слово російського офіцера, українські бійці зрозуміли наступного дня, коли, знехтувавши обіцянкою, росіяни передали полонених бригаді «Мотороли». Бойовики ДНР перевезли заручників у підвали донецького СБУ. Там уже сиділи сотні полонених — як добровольців з інших батальйонів, так і військових Збройних Сил. Це було колиш­нє бомбосховище, згадує Ігор, перенасичене сирістю, де гостро відчувалася нестача свіжого повітря. З часом це позначилося на здоров’ї тих, хто сидів у підвалі, — у більшості пожовтіли руки й обличчя, почало випадати волосся. До всього цього харчі були гірші за собачі. А що таке вітаміни, полонені майже забули.

Їх було більше сотні — полонених після Іловайського «котла» бійців батальйону «Донбас», яких тримали у сирих підвалах. Плюс військові Збройних Сил. Найбільше, каже Ігор, били та знущалися над офіцерами, добровольцями та місцевими, хто виступив проти терористичних республік.

— Дуже сильно били офіцерів.

— А звідки вони дізналися, хто серед вас — офіцери?

— У них були списки. Приховувати інформацію взагалі не було жодного сенсу. Бо всі списки нашого батальйону злили повністю. З адресами, телефонами, навіть ідентифікаційні коди були у них. Почали викликати офіцерів і сильно їх бити. Я думаю, це робили з метою залякати інших. Інших викликали на допити якісь. Там теж били і намагалися дізнатися, якщо хтось там побачив фотографію в інтернеті, де людина ця була, приміром, з червоно-чорним прапором, чи це не правосєк. У них чомусь все зводилося до одного — до правосєків. Тому били. Комусь просто попадало — розважалися так.

Ігоря били за те, що він місцевий і замість того, щоб підтримати так звану ДНР, пішов у добровольці — захищати рідну землю. Били професійно — по найболючіших точках — переважно по колінах, ліктях, ребрах, печінці. Усю нелюбов бойовиків до мешканців Донбасу, які пішли у добровольці, мали змогу побачити медики, які лікували Ігоря після звільнення з полону. З підвалів донецького СБУ юнак вийшов у лютому 2015-го. Через півроку після того, як його туди кинули.

— Звільнили мене 23 лютого — якраз на мій двадцять сьомий день народження. Навесні мені прооперували коліно — через постійні удари там утворилася пухлина. Мені ще пощастило, що вийшов з донецького підвалу живим і відносно здоровим. Шанс бути вбитим або просто закатованим там був завжди.

Він уже майже півроку розмовляє винятково українською — причому чистою, без русизмів та суржику. Хоча 29 років до цього спілкувався лише російською. Розмовляти українською Ігор заохочує і своїх друзів — багато хто бере з нього приклад.

У квітні 2016-го минуло два роки відтоді, як Ігор востаннє був удома — у невеличкому шахтарському містечку на Донеччині, яке нині окуповане бойовиками. Їхати туди знову він не ризикує. Знає: його ім’я та прізвище у списках «карателів».

— За словами сепаратистів, мене внесли в усі списки і в разі повторної спроби перетнути оцей умовний кордон сказали, що як мінімум посадять на пожиттєве, як максимум — розстріляють.

Його родина — батько та мати — досі мешкають там, під окупацією. Ігор, каже, і радий був би забрати їх сюди, до столиці, але ані фінансів, ані житла у нього немає.

— Були спроби, були намагання забрати, але… По-перше, треба кудись забрати, а не просто забрати в нікуди. Держава — я на неї трішки ображений, що є, то є, — не забезпечила переселенців хоча б мінімальними умовами. Якийсь там кредит з мінімальними відсотками на купівлю свого житла. Робота, щоб цей кредит виплачувати. Щоб вони змогли якось налагодити життя на мирній території.

Він час від часу телефонує своїм знайомим та близьким туди, на окуповану територію. І вкотре переконується: ситуація там не змінюється. Хто ходив з російськими прапорами у квітні 2014-го, той і нині підтримує окупантів. Бо інформацію більшість із них отримує з російських же новин, на які мешканців Донбасу «підсадили» багато років тому.

— Росія вела всі ці роки на Донбасі правильну пропаганду. Людям розказували про те, що вони годують всю Україну, хоча насправді так не було. Що постійно там намагаються утискати мову. Показували, що вони гірші, ніж ті, хто живе в Центральній або Західній Україні. І з часом усе це дало свої плоди. Мотивація моїх знайомих, хто підтримував Росію, була переважно така: вони увійдуть до складу Росії. Так, як це було з Кримом. Хоча ще тоді, на початку бойових дій, я їм казав, що ніхто вас нікуди не візьме. Нікому ви не потрібні.

Таких, як Ігор, — патріотичних, україноорієнтованих, а для окупованого Донбасу інакодумних, — там теж не бракує, переконує юнак. А головна причина їхньої мовчанки, відсутності активних дій та протестів, каже, — страх за власне життя. І життя рідних.

— Ті, хто проукраїнські, вони налякані. Це не якась там правова держава, у якій ти можеш вийти, висловити свою позицію, і тобі за це нічого не буде. Або максимум тебе та твоїх друзів розженуть. Там за це можна потрапити в підвал, там можна просто зникнути безслідно. Багато способів по­збутися людей. І тому там панує страх.

Після виходу з полону Ігор залишив військову службу. Пішов у «Справедливість» — громадське об’єднання ветеранів АТО. Крім Ігоря, у цій організації чимало бійців «Донбасу», які після війни твердо встали на ноги і хочуть допомогти у цьому і своїм побратимам. Вони опікуються усіма, хто до них звернеться. Але в пріоритеті у «Справедливості» — саме побратими з батальйону.

Ігорю громадське об’єднання допомогло з житлом. Тимчасовим. Проблема житла — одна з найгостріших та найактуальніших для тих бійців, які раніше мешкали на сході і яким нині нікуди повертатися.

Навесні 2016-го Ігор, уже як вимушений переселенець, пішов до столичного військкомату — ставати на реєстрацію. «Якщо все ж оголосять сьому хвилю мобілізації, щоб про мене не забули», — жартує він.

— Тобто ви готові повернутися на передову? — уточнюю я, згадуючи його розповідь про Іловайськ, розстріл колони, загибель товаришів у нього на очах і півроку полону, де над хлопцем знущалися, били й катували.

— Так, готовий, — просто відповідає Ігор. — Я хоч і противник мобілізації, але якщо треба буде, то повернусь на