Читати книгу - "Тінь гори"

132
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 258
Перейти на сторінку:
хотів про це говорити.

— Коли все почнеться, на твою думку? — запитав я, дивлячись на важкі навислі хмари.

Запах дощу, який збирався, але ще не почався, був скрізь — у моїх очах, у моєму поті, у моєму волоссі. Перший дощ — ідеальне породження мусону.

— Я думав, усе почнеться сьогодні,— відповів він, сьорбаючи чай.— Я був переконаний.

Я попивав свій чай. Він був солодкий, з додаванням імбиру, щоб перемогти спеку, яка тиснула на серце у ці останні дні літа.

Імбир заспокоїв рани у мене в роті, і я зітхнув із задоволенням.

— Добрий чай, Джонні,— сказав я.

— Добрий чай,— відповів він.

— Індійський пеніцилін,— провадив я.

— Але... але в цьому чаї немає ніякого пеніциліну, баба,— заперечив Джонні.

— Ні, я маю на увазі...

— Ми маємо додати пеніцилін до нашого чаю,— заявив він.

Він здавався ображеним.

— Ні, ні,— запевнив його я, знаючи, що зараз ми зайдемо в глухий кут.— Це фраза з одного старого жарту про курячий бульйон. Жарту, в якому курячий бульйон називали єврейським пеніциліном.

Джонні обережно понюхав свій чай.

— Ти... ти відчуваєш у чаї курей?

— Ні, ні, це жарт. Я виріс у єврейській частині свого міста, її ще називали Маленький Ізраїль. І знаєш, це такий загальновідомий жарт, бо євреї завжди пропонують тобі курячий бульйон як ліки від будь-якої хвороби. Якщо в тебе розлад шлунку — випий курячого бульйону. Якщо в тебе болить голова — випий курячого бульйону. Якщо тебе підстрелили — випий курячого бульйону. А в Індії чай — це неначе курячий більйон для євреїв, розумієш? Склянка міцного чаю одразу ж поставить тебе на ноги. Дійшло?

Його трохи насуплені брови трансформувались у легеньку посмішку.

— Неподалік звідси мешкає єврей,— повідомив він.— У колонії парсів на Кафф-Парейд, навіть при тому, що він не парс. Його звати Ісаак, здається. Привести його сюди?

— Так! — схвильовано відповів я.— Сходи по єврея і приведи його сюди!

Джонні підвівся зі свого стільця.

— Почекаєш на мене? — запитав він, готуючись виходити.

— Ні! — роздратовано крикнув я.— Я пожартував, Джонні. Це був жарт! Звісно ж, я не хочу, щоб ти приводив сюди єврея!

— Та мені не важко,— мовив він.

Він витріщався на мене з подивом, застигнувши за півкроку від мене, не впевнений, чи потрібно кликати цього Ісаака-ізраїльтянина, чи ні.

— Тож...— нарешті сказав я, дивлячись на небо, щоб виплутатися з безвихідної ситуації,— коли, на твою думку, все почнеться?

Він розслабився і почав вивчати хмари, які вихором летіли з моря.

— Думаю, усе почнеться сьогодні,— відповів він.— Я був переконаний.

— Ну,— зітхнув я,— якщо не сьогодні, то завтра. Гаразд, ми можемо розібратися з цим зараз, Джонні?

— Джарур,— відповів він, прямуючи до низьких дверей своєї хатини.

Я приєднався до нього всередині, зачиняючи по собі крихкі двері, зроблені з фанери. Хатина була побудована з тонких матів у стилі татамі, прикріплених до бамбукових стовпів. Підлога була вимощена екстравагантно деталізованими кольоровими кахлями, покладеними просто на землю. Мозаїка кахлів зображувала півня, хвіст якого розкинувся віялом на тлі дерев і квітів.

Полиці були заповнені їжею. Великий металевий гардероб, недоступний для щурів, був недешевим і дуже цінним предметом меблів у нетрищах. Музична система на батарейках займала куток металевого комода. Почесне місце в помешканні займала тривимірна ілюстрація з побитим і розіп’ятим Ісусом. Нові матраци в квіточку були згорнуті в кутку.

Сліди відносної розкоші, що стала наслідком статусу Джонні та його комерційному успіху. Як весільний подарунок я дав йому гроші, щоб він купив собі невелику законну квартиру в сусідньому районі Нейві-Нагар. Цей подарунок мав дозволити йому втекти від невизначеності та труднощів життя в нелегальних нетрищах.

Спираючись на заповзятливість його дружини Зіти, дочки процвітаючого власника чайної крамниці, Джонні використав квартиру як заставне майно для кредиту, а потім почав її здавати в оренду за високою ціною. Він використав кредит для купівлі трьох хатин у нетрищах, орендував три нелегальні хатини за ринковими ставками і жив у тому самому провулку посеред нетрищ, де я з ним і познайомився.

Відклавши декілька речей убік, Джонні звільнив місце, щоб я міг сісти. Я його зупинив.

— Дякую, брате. Дякую. У мене немає часу. Треба знайти Лайзу. Я розминаюся з нею увесь день.

— Ліне, брате, ти завжди будеш на крок позаду тієї дівчини.

— Думаю, ти маєш рацію. Ось, візьми це.

Я передав йому сумку з медикаментами, яку дала мені Лайза, й дістав з кишені пачку грошей, туго перев’язаних гумками. Грошей було досить, щоб оплатити роботу двох молодиків, які надавали першу медичну допомогу в безкоштовній клініці. Там також було більше ніж достатньо, щоб покрити купівлю нових пов’язок і медикаментів.

— Що нового?

— Ну...— почав неохоче він.

— Скажи мені.

— Анджалі, дочка Бгаґата, вона склала іспити.

— І які результати?

— Вона була найкраща. І не тільки у класі, щоб ти знав, але найкраща в усьому штаті Махараштра.

— Розумна мала.

Я пам’ятав маленьку дівчинку, якою вона була декілька років тому, коли час до часу допомагала мені в безкоштовній клініці. Дванадцятирічна дитина знала напам’ять усі імена пацієнтів у нетрищах, сотні імен, і стала другом кожному з них. Навідуючись до клініки, я спостерігав, як вона вчилася і росла.

— Але замало бути розумною тут, у нашій Індії,— зітхнув Джонні.— Голова прийомної комісії університету вимагає бакшиш[51] у двадцять тисяч рупій.

Він сказав це категорично, без злоби. Це було фактом життя, як, наприклад, зменшення кількості риби в тенетах рибалок або щоденне збільшення кількості легковиків, вантажівок і мотоциклів на дорогах колись благородного Міста-Острова.

— Скільки в тебе є?

— П’ятнадцять тисяч,— відповів він.— Ми збирали гроші в усіх жителів, з усіх каст і релігій. Я сам здав п’ять тисяч.

Це був значний внесок. Я знав, що Джонні не відіб’є цих грошей ще принаймні три роки.

Я дістав згорток американських доларів з кишені. У ті дні скаженого попиту на чорному ринку грошей я завжди мав при собі щонайменше п’ять видів валют — німецькі марки, фунти стерлінгів, швейцарські франки, долари і ріали. У мене було три сотні і п’ятдесят доларів у банкнотах. За ставками чорного ринку цього було достатньо, щоб покрити недостачу для хабара на освіту Анджалі.

— Ліне, тобі не здається...— мовив Джонні, стукаючи грошима по своїй долоні.

— Ні.

— Я

1 ... 35 36 37 ... 258
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь гори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тінь гори"