Читати книгу - "Менше знаєш, краще спиш"

грудня відбувалося в той час, коли психологічний ефект від підвищення рівня життя вже слабшав, і значна частина населення зрозуміла, що рішення Путіна йти на третій термін фактично позбавляло народ громадянських прав. Упродовж 2000-х років на мітинги опозиції зазвичай збиралося кількасот чоловік, але в 2012-му вочевидь сфальсифікований підрахунок голосів зібрав на стихійну демонстрацію 5 грудня на Чистих Прудах у Москві 10 тисяч. Більшість людей дізналися про подію через соціальні мережі. Блогер Олексій Навальний затаврував «Єдину Росію» як «партію шахраїв і злодіїв», і це гасло з’явилося на поспіхом виготовлених транспарантах[237]. За цим мітингом 10 грудня відбувся ще один, на Болотній площі навпроти Кремля, й на нього прийшло вже до 60 тисяч осіб. На проспекті Сахарова 24 грудня зібралося вже понад 100 тисяч, хоча температура опустилася нижче нуля. Навальний був найпопулярнішим промовцем на цьому мітингу. «Я бачу досить людей, аби захопити Кремль і Білий дім прямо зараз, — сказав він. — Але ми люди мирні, ми цього не робитимемо. Однак якщо ці шахраї та злодії і надалі дуритимуть нас, і надалі брехатимуть нам, і крастимуть у нас, ми заберемо те, що належить нам по праву»[238]. Того дня тисячні мітинги протесту відбулися також у Петербурзі, Пермі, Самарі, Казані, Єкатеринбурзі та Новосибірську. Це були наймасовіші демонстрації з часів розвалу Радянського Союзу[239].

Поява масових протестів у мовчазній до того країні не пройшла повз увагу Кремля. Протягом одинадцяти років путінський режим будував систему бюрократичного контролю, і доки правляча група залишалася згуртованою, кинути виклик цій системі можна було лише за допомогою масових протестів. Тепер можливість таких протестів була вже не лише теоретичною. Лілія Шевцова — один із найпроникливіших аналітиків Росії — писала, що нова суспільна активність викликала паніку в керівництві країною, яке злякалося, що втрата політичного контролю призведе до втрати свободи чи навіть життя. «В Кремлі до пізньої ночі горіло світло, — писала вона, — і висновки було зроблено: варто послабити хватку, й ти закінчиш, як Хосні Мубарак чи Муаммар Каддафі»[240].

За спокоєм доби путінського правління приховувався брак упевненості в собі, і інтенсивність протестів посилювало те, що Олена Панфілова назвала «синдромом останніх днів Помпеї»[241].

Майже всі найбагатші росіяни здобули свої статки за допомогою політичної протекції, і якщо людині, яка забезпечувала певну монополію, щось загрожувало, то в небезпеці опинялися й ті, хто залежав від її корупційної підтримки. Провідні бізнесмени та чиновники почали шукати надійні притулки, відмивати гроші та переводити свої активи за кордон. Це відбувалося й у 2008-му, коли було ще не відомо, чи балотуватиметься Путін у президенти втретє, але виведення капіталів з країни після протестів 2011 року була в три-чотири рази масштабнішою. Один американський юрист, близько знайомий із олігархами путінської доби, зауважив: «Відсутність патріотизму в еліти вражає».

Президентські вибори 4 березня наближалися, й Медведєв оголосив низку реформ, які мали пригасити протести, йшлося про повернення прямих виборів губернаторів і спрощення реєстрації політичних партій. Однак можливість обирати губернаторів зводилася нанівець державним контролем за висуванням кандидатів, а лібералізація реєстрації партій — забороною об’єднань. Це сприяло створенню безлічі дрібних партій, підтримуваних Кремлем, які ще більше заплутали виборчу ситуацію[242].

4 лютого близько 125 тисяч осіб звезли на Поклонну гору — меморіальний парк, створений на честь перемоги СРСР у Другій світовій війні. Аудиторія складалася з держслужбовців, яким заплатили за присутність на мітингу, а також робітників-мігрантів, привезених автобусами з провінції для створення масовості заходу. Їм розповіли, що опозицією керують США та НАТО і в разі перемоги на виборах вона передасть ядерну зброю Росії Америці[243].

Президентські вибори 4 березня 2012 року відзначалися такими самими фальсифікаціями, що й парламентські в грудні 2011-го. Офіційно Путін здобув 63,8% голосів. Однак підрахунок, зроблений моніторинговою організацією «Голос» на підставі копій протоколів, отриманих за допомогою SMS з виборчих дільниць по всій країні, показав реальну цифру — 50,75%[244]. Інші експерти оцінювали результат Путіна як 40–50%, до яких увійшли голоси всіх держслужбовців, яким заплатили за належне голосування чи примусили до нього[245]. Можливо, на Путіна було переписано голоси за Прохорова, який попри всі сподівання отримав лише 8%[246]. Висування кандидатури Прохорова у будь-якому випадку було способом контролю результатів виборів. У відкритій боротьбі голоси, подані за Прохорова, відійшли б до ліберального, антипутінського кандидата.

Влада сприйняла свою «перемогу» з величезним полегшенням. Увечері 4 березня Путін зі сльозами на очах і словами подяки своїм прихильникам виступив з промовою на Манежній площі поблизу Кремля.

Але спотворення результатів голосування активізувало й опозицію, яка провела демонстрацію на Болотній площі 6 травня на знак протесту проти інаугурації Путіна, що мала відбутися наступного дня. Вулицями пройшло від 50 до 100 тисяч людей, але коли вони досягли площі, їх зустріла добре озброєна міліція, яка надала для входу лише вузький коридор, тож через тиск ззаду демонстранти наштовхувалися на міліцейський кордон[247]. У відповідь міліція перейшла в наступ, побивши десятки протестувальників. Дехто з них почав кидати каміння. 600 осіб було затримано й 13 заарештовано, причому багато людей було схоплено випадково[248].

Після подій 6 травня Путін змінив закон про проведення мітингів, додавши до нього величезні штрафи за участь у несанкціонованих зборах[249]. Незважаючи на ці та інші заходи, демонстрації продовжувалися до кінця року. У вересні Навальний балотувався в мери Москви й попри брак коштів на телевізійну кампанію набрав майже 30% голосів. Але опозиція втратила дієздатність — не в останню чергу через те, що різні її складові (ліберали, соціалісти та націоналісти) не мали цілісної програми, крім опозиції до Путіна, який усе ще користувався чималою підтримкою населення. У 2013 році хвиля протестів значно послабшала — саме тоді, коли в сусідній Україні виникала набагато масштабніша опозиція режимові, дуже схожому на режим Путіна.

У 2010 році президентом України було обрано Віктора Януковича. Приватизація в країні викликала підозри скрізь, але в Донецькій області, де починав Янукович, вона відбувалася взагалі під дулом пістолета. Своєю політичною кар’єрою Янукович завдячував Рінатові Ахметову, найбагатшому олігарху країни, який починав «смотрящим» у Ахатя Брагіна, провідного українського гангстера. У 1995 році, коли Брагін і шестеро його охоронців загинули від бомби на донецькому стадіоні, фінансова імперія Брагіна перейшла до Ахметова[250].

У 2010 році у Верховній Раді — українському парламенті — існувала демократична більшість. Однак з приходом Януковича до влади депутатів почали примушувати до союзу з