Читати книгу - "Мертва кров"

на ньому печать смерті.

…Рєпін мчав на автомобілі вулицями Москви і весь час не міг позбутися неприємного відчуття після розмови з Буревим. Він знав про здатність деяких людей читати чужі думки, але в ролі піддослідного був уперше. Та щось Буревий явно наплутав, бо і матір у Рєпіна жива, і сестри він не має…

Рєпін не встиг загальмувати і вже лише краєм ока побачив, що переїхав собаку, який перебігав вулицю. Зупинивши машину, хорунжий підбіг до мертвої тварини, але було вже пізно. Несподівано Рєпіну стало страшно і він відчув, як довкола нього гусне зловісний морок, а потім його погляд зупинився на вивісці «Похоронна компанія Хоппе і сина». Під нею, у вікні горіло світло. Рєпін постукав. Двері відчинив невисокий старий чоловік з глибоко запалими очима і сивими бакенбардами. Побачивши Рєпіна, він сказав з помітним акцентом:

— Пане офіцере, ви помилилися адресою. Ми ховаємо лише лютеран…

— Ні, я не тому… Я перепрошую, біля ваших дверей, ось тут навпроти, я переїхав пса. Він породистий. Чи не ваш?

Старий підійшов до собаки і уважно подивився.

— Ні, це — не мій собака. І поблизу тут ні в кого такого немає, — а потім, помовчавши, додав: — Цей собака — попередження вам!

— Як — попередження?!

— Попередження про смерть!

У Рєпіна похололо в грудях, а німець тим часом продовжував:

— Цей собака загинув через те, що ви швидко їхали, думаючи про щось дуже важливе для вас. І тому ви не помітили цього пса. І от біля похоронної контори ця тварина нагадала вам про смерть. Тепер, сподіваюся, ви не будете так поспішати?

…Рєпін знову їхав вулицями Москви, і йому не давала спокою думка: «Що це сьогодні за день? Буревий щось говорив про смерть. Цей старий німець також. І пес на дорозі — також, як нагадування про смерть…»

Ще здалеку побачивши каплицю Іверської Богоматері, Рєпін зупинив автомобіль, потім зайшов до церкви і поставив свічку святому Георгію, але вона відразу загасла. Він знову її запалив. І знову свічка загасла. Так повторювалося кілька разів. І в цьому теж було щось зловісне. З важким серцем Рєпін вийшов з церкви і, запаливши цигарку, зупинився біля автомобіля.

Єлизавета випливла з ночі, наче русалка з нічної ріки, — світла, з ніжною посмішкою на губах. Від радості в хорунжого перехопило подих, а вона посміхнулася:

— Я знала, що ви на мене чекатимете, тому й прийшла. Що у вас новенького?

Він мовчки, з щасливою посмішкою, відчинив їй дверцята автомобіля, і вона сіла.

— Яка гарне авто! Воно — ваше?

— Майже! Можете вважати, що вже моє. Воно вам подобається?

— Звичайно! Мені поряд з вами подобається сидіти в будь-якому автомобілі, навіть у тій військовій вантажівці.

Він радісно поглянув на неї і, раптом побачивши у неї над губою, там, де щока і губа утворюють неповторну, чарівну складочку, краплю крові, зупинив машину.

— Ви мені дозволите… — і своєю білосніжною хусточкою стер ту краплю крові.

— О, кров! — сказала вона. — Я маю такі слабкі капіляри, що під час застуди з носа часто тече кров. Ось! — і вона розтиснула руку, в якій лежала закривавлена, зіжмакана хусточка.

Він мовчки їй простяг свою.

— Ненавиджу кров, ненавиджу вбивства, — проговорила вона тихо і якось відсторонено.

— До речі, про вбивства. Ви пам’ятаєте вчорашню нашу зустріч з поліцейською машиною, що застрягла в снігу? Вона їхала з дачі Орлова, згадали?

— Так, якась машина стояла. А що там сталося? Наче ж нічого страшного вони не розповідали, а то б я запам’ятала.

— Страшне сталося пізніше. Тієї ночі покоївку і дружину генерала Шеншина хтось вбив.

— Як покоївку?! Хіба це була не дочка? — несподівано вигукнула Єлизавета.

— В тім-то й річ, що дочка того вечора поїхала до Петербурга. Пощастило!

— Господи, який жах! Бідні жінки…

— Так, химерно складаються долі. Якби вона не поїхала до Петербурга, то була б зараз мертва.

— А хто скоїв ці жахливі вбивства?

— Знайшли відбитки пальців двох чоловіків.

— Сподіваюся, їх вже спіймали?

— На жаль, ні.

— Сашко, я боюся.

— Зі мною вам нічого боятися.

— Але ж ви не завжди будете зі мною?

— Одне ваше слово — і я ваш! Завжди, всюди, на все життя, що зосталося!

— Сашко, не треба цього казати. Не треба мене обманювати.

— Клянуся! За кожне слово, сказане вам, я готовий відповісти перед Богом.

— Тоді їдьмо до мене. Якщо ви мене справді любите, то мені більше нічого й не треба. Але якщо ви мене одурите, то, присягаюся, ви заздритимете мертвим!

Останні слова були вимовлені з такою дивною, мало не загрозливою інтонацією і таким чужим, холодним голосом, що Рєпін мимоволі здригнувся і несподівано відчув у собі моторошну порожнечу, яка миттєво виштовхнула з його серця все — рідних, друзів, батьківщину і навіть Бога. І він також холодним, майже механічним голосом, ніби щось констатуючи, сказав:

— Ви знаєте, Єлизавето, зі мною щось зараз сталося — наче я осліп, оглух і вже нікого, крім вас, не бачу.

— Це нормально. Це так і повинно бути…

IX

Вранці, ще до світанку, Венчеслава розбудили. Він відкрив очі і побачив свого секунданта, барона фон Брюге. Венчеслав посміхнувся. Зараз, зараз він почує, що вже не треба їхати на дуель, бо суперник несподівано помер. Але замість цього фон Брюге сказав:

— Я вражений вашою витримкою, гер Венчеслав! Ви так спокійно й солодко спите перед дуеллю!

«Хм, він, мабуть, ще нічого не знає, — подумав Венчеслав. — Але це нічого, на місці дуелі нам про все сповістять секунданти Вольдемара».

Вони сіли в карету.

— Яке у вас змучене обличчя, гер Герхальд! — сказав Венчеслав. — Ви, мабуть, вночі не спали?

— Не спав…

— Я вам дуже вдячний за те, що ви так перейнялися сьогоднішньою дуеллю.

— Нема за що дякувати. Причина мого неспання була інша. Вчора до мене прийшли друзі гера Вольдемара і майже силоміць забрали мене з собою. У гера Вольдемара було велике свято.

— Свято?! — вражено перепитав Венчеслав.

— Так, велике свято! Йому нарешті дозволили носити власне прізвище.

У Венчеслава пересохло в горлі.

— Що означає — власне прізвище? Хіба він не Гольфштейн Готторб?

— Звичайно, ні. Хіба ви про це не знали?

— Ви мене здивували. Розкажіть, будь ласка.

— Це все — ваші російські порядки. Адже Вольдемар — підданий російського імператора. Його батько, князь якоїсь кавказької країни, по-нашому герцог, на прізвище Шервашидзе, був відправлений своїм батьком вчитися до Мальдебурзького університету, де зустрівся з молодою принцесою Лоттою Гольфштейн Готторб і одружився на ній. У них народився син, якого вони назвали Вольдемаром на честь