Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

сипати плутаними поняттями, краще б виявити скепсис, бо ж підмурок його розрахунків розвалюється. Це, скоріше, не якийсь фізичний колапс у реальному світі, а ознака того, що його власна математика не відповідає вимогам, тож він, по суті, вдається до справжнісінького популізму, містифікуючи сингулярності чорних дір, коли основна проблема полягає в тому, що квантова механіка не може обчислити гравітацію.

Потім вона з крижаною чіткістю, що викликала в залі гомін, дощенту розкритикувала теоретиків сингулярності, яких цитував Балдер. У відповідь він тільки приголомшено запитав:

— Хто ви, в біса, така?

Отак вони й познайомилися. Лісбет і далі вражала його. Вона зі швидкістю блискавки, лише самим ясним поглядом відразу збагнула, над чим Балдер працює, і коли він нарешті втямив, що в нього викрали технологію, то звернувся до неї по допомогу. Спільний секрет їх згуртував.

Тепер він стояв у спальні й думав про неї. Та враз його роздуми різко урвалися. На нього накотилося нове холодне відчуття неспокою, і він зиркнув крізь дверний проріз у бік великого вікна, що виходило до води.

Перед ним стояла висока постать з ліхтариком на лобі, в темному одязі й чорній кепці, яка щільно прилягала до голови. Цей тип щось робив з вікном. Швидким потужним рухом чоловік окреслив на шибці коло, немов художник, який починає працювати над новим полотном, і, перш ніж Балдер устиг скрикнути, вікно впало — і несподіваний гість попрямував до нього.

Тип називав себе Яном Голцером і зазвичай казав людям, що працює в галузі промислової безпеки. Насправді ж він був колишнім російським спецпризначенцем, що знався на тому, як долати системи безпеки. Маючи нечисленний кваліфікований персонал, він виконував операції, подібні до цієї, і здебільшого дуже ретельно готував їх, щоб звести великі, на перший погляд, ризики до мінімуму.

Щоправда, Голцер був уже немолодий, проте у свій п’ятдесят один рік завдяки наполегливим тренуванням мав добру фізичну форму й відзначався ефектністю та вмінням імпровізувати. Якщо виникали непередбачені обставини, він брав їх до уваги й змінював план дій.

Утрачену юнацьку жвавість він здебільшого компенсував досвідом, а іноді в обмеженому колі, де міг говорити відверто, розповідав про якесь шосте чуття, набутий інстинкт. Літа навчили його, коли треба почекати, а коли завдати удару, і хоч кілька років тому він потрапив у смугу невдач і виявив ознаки слабості, людяності, як сказала б його дочка, однак тепер почувався на вершині майстерності.

До нього повернулися радість роботи й колишнє відчуття збудження. Так, він, як і раніше, перед операцією ковтав по десять міліграмів стезоліду, але тільки для того, щоб стріляти якнайвлучніше. У критичні хвилини він зберігав кришталево ясну голову й бойову готовість, а головне — завжди виконував замовлення. Ян Голцер був не з тих, хто зраджує чи тікає, — так він сам себе оцінював.

Та цієї ночі він вагався, чи не перервати йому операцію, дарма що клієнт наголошував на нагальності завдання. А тут іще й негода лютувала, хоч сама по собі буря ніколи не була достатньою причиною, щоб змусити його навіть обмірковувати таке. Голцер був росіянин і солдат, тож йому доводилося воювати й у гірших умовах. Він ненавидів людей, які плакались через дрібниці.

Його більше непокоїла поліційна охорона, що з’явилася нізвідки. Ці поліціанти, як він зауважив, були ні до чого не здатні. Зі свого сховку Голцер бачив, як вони неуважно й знехотя оглядали подвір’я, наче маленькі хлопчаки, що їх вигнали в заметіль надвір. Вони б залюбки лишились у своїй машині точити баляси й були напрочуд полохливі, особливо довгань, якому, здавалося, не подобалися ні темрява, ні буря, ні чорна вода. Зовсім недавно цей хлопець стояв і перелякано дивився на дерева, відчувши, мабуть, Янову присутність. Голцер міг би швидко й беззвучно перерізати чоловікові горло. Але в цьому, певна річ, не було нічого доброго.

Те, що поліціанти крутилися біля будинку, звісно ж, заважало й збільшувало ризик, та насамперед свідчило, що стався якийсь витік інформації. Цілком імовірно, що професор уже почав говорити, і тоді операція безглузда, ба більше, може навіть погіршити їхнє становище. Голцер вирішив не наражати свого клієнта на непотрібну небезпеку. У цьому, вважав він, полягала одна з його переваг. Голцер завжди дивився на ситуацію ширше, і, попри свою професію, часто саме він закликав до обережності.

На його батьківщині з безліччю злочинних угруповань покінчили саме тому, що вони мали надмірну схильність до насильства. Насильство може викликати повагу. Може змушувати мовчати, лякати, усувати ризики й загрози. А може й спричиняти хаос і цілу низку небажаних наслідків.

Про це все Голцер думав, причаївшись за деревами й сміттєвими контейнерами. Кілька секунд він навіть був переконаний, що йому варто перервати операцію й повернутись до свого готельного номера. Проте цього не сталося.

Там, нагорі, хтось під’їхав машиною й відвернув увагу поліціантів. Саме тоді він угледів шанс закінчити завдання. Недовго думавши, він почепив собі на лоба ліхтарика, дістав склоріз і зброю — пістолет «Ремінгтон 1911 R1 Керрі» з глушником особливої конструкції. Зваживши її в руці, Голцер, як завжди, промовив:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Одначе Ян ще досі чомусь вагався. Чи правильно він чинить? Доведеться все робити з блискавичною швидкістю. Він, щоправда, знав будинок, як старі свої чоботи, а Юрій побував тут двічі й зламав систему охоронної сигналізації. Крім того, поліціанти були безнадійні дилетанти. І якщо Голцерові доведеться затриматися в будинку, приміром, через те, що професор держить комп’ютер не коло ліжка, як усі твердять, чи поліція встигне прийти на допомогу, він без проблем розправиться й з доглядачами порядку. Йому навіть хотілося цього. Тож він пробурмотів удруге:

— Нехай буде воля Твоя, амінь!

Потім, знявши пістолет із запобіжника, він прожогом перебіг до величезного вікна, що виходило до води. Можливо, зважаючи на непевність ситуації, Голцер надзвичайно сильно зреагував, побачивши, що Франс Балдер стоїть у спальні, заглибившись у свої думки. Ян спробував переконати себе, що це й на краще, бо мішень було чітко видно. Але його знову охопили недобрі передчуття: а чи не зупинитися?

Та Голцер не зупинився. Натомість він напружив праву руку, щосили провів по шибці склорізом і натиснув. Скло бебехнулось усередину, він удерся в будинок і націлив пістолет на Балдера, який відчайдушно замахав руками, немов вітав гостя. Відтак професор почав щось безладно й манірно промовляти, наче якусь молитву-літанію. Проте, замість слів «Боже» чи «Господи Ісусе», Голцер розчув: «Недоумок». Більше йому розібрати не вдалося, та це й не мало ніякого значення. Люди