Читати книгу - "Гараж пана Якобса"

про мене, хай слухає її скільки завгодно. — Шерц знову сів.

— Отже, Джонні, ти сам добре знаєш, як стоять зараз наші справи. Паскудне становище. Ми обидва сидимо на пороховій бочці, під яку з двох боків підкладено запалений гніт…

— Правда, правда. Я навіть не знаю, хто для нас небезпечніший: поліція чи бос.

— Якобс. Якби його усунути і я взяв до своїх рук берлінське ядро організації, тоді поліція для нас була б уже не страшна.

— Цебто як?

— А я б уже потурбувався про те, щоб при обшуку не знайшли ні крихітки такого, що могло б нас скомпрометувати. Так. Тільки Якобс з своєю безрозсудністю й ідіотською легковажністю робить поліцію небезпечною для нас. З другого боку, він ясно відчуває, що ми його через це хочемо, висловлюючись делікатно, висадити на берег. Вірніше сказати, відчував. З учорашнього дня він це знає напевно.

— Тобто як?

— Вчора після екстреного засідання «вузького кола» ми з ним мали розмову. Я не церемонився, різав йому правду в вічі…

— А тим часом він, не погодивши цього з «вузьким колом», посадив трьох членів у підвал! — збуджено випалив Літт. Його довгі тонкі пальці тремтіли.

— Що ти кажеш? Трьох? Я знаю тільки про Ете Йордана…

— Йордана? Так це ще вчора! А сьогодні, півгодини тому, забрали обох моїх хлопців від друкарського верстата. Це, видно, має бути попередженням для мене.

— Я теж так думаю. Власне, нам уже давно час діяти, але…

— Що — «але»? Треба щось робити, Уль! Може, сьогодні ввечері нам уже буде капут!

— Може й так, — холодно сказав доктор Шерц. — Може, ти й маєш рацію, Джонні. Але ми неспроможні нічого зробити. Ми не можемо вчинити двірцевий переворот. Ми — самотні!

Він вимовив ці слова з трагічною величчю, з тим театральним пафосом, який завжди був у нього напоготові і з допомогою якого він до цього часу вмів кого завгодно переконати у щирості своїх намірів.

Якийсь час обидва мовчали. З радіоли лився безперервний потік віденських вальсів. Доктор Шерц перехилився через стіл і приглушеним голосом почав:

— Якобс вирішив лишитись тут, він хоче рискнути. Але не пізніше як через сорок вісім годин сюди нагряне поліція — і з приводу фальшивих грошей, і з приводу потсдамської історії. З усього видно, що цей божевільний Горн сприйняв її не так, як ми сподівались. Наскільки я знаю нашого боса, він пожертвує всіма нами до одного, тільки не собою. Але я вже постараюсь, щоб він не вислизнув. Як — це полиш мені; в мене є вже одна ідея. З решток організації я створю за межами міста нову групу, без Якобса, без Боббі Копша і їхніх прихвоснів. Ядром підприємства буде друкарський верстат. Ми більше не будемо працювати в різних галузях, ми друкуватимемо гроші — в одному сільському будинку в Ольденбурзі, який я вже давно маю на прикметі. Ти очолиш виробництво, я беру на себе збут, — і все піде як по маслу. За рік-два понапихаємо добре кишені й заживемо собі спокійно. Оце мій план. А зараз не будемо виступати одверто проти Якобса, а то він нас і справді запроторить у підвал, і ми потрапимо до рук поліцаям. Отже: більше ніякої опозиції, і…

Доктор Шерц затнувся, бо радіола раптом змовкла. Він встав і повернув вимикач настільної лампи, але вона не засвітилась.

Шерц злісно всміхнувся.

— Ага, їм заважала музика! Що ж, добре.

В коридорі зарипіли чиїсь черевики.

— Це Боббі Копш, — злякано сказав Джонні Літт.

— Авжеж, — відповів доктор Шерц. — Хоч би повстяні пантофлі собі завів. Отже, — він ще більше приглушив голос, — про це ми домовились. До речі: очевидно, в нас буде ще один спільник.

— Хто ж це?

— Александер Шенцлін. Наскільки я його знаю, він наш. З тими хуліганами йому не по дорозі. Він уже в Берліні…

Раптом одчинились двері, і ввійшов чоловік у білому фартусі. Джонні Літт, що справді вже чекав арешту, схопився, як обпечений, і обернувся до дверей. В ту ж мить знов заграла радіола.

Доктор Шерц і оком не змигнув. Недбало вказавши лівою рукою на піднос, він сказав:

— Можеш забрати, Еріху. Правда, тобі не завадило б трохи подбати про свої манери і стукати, коли ти входиш.

— Вибачте, пане доктор. Я тут міняв пробку, вона перегоріла, і… — Він затнувся і злякано глянув назад.

— Так, так, в Іспанії — отам дівчатка! — співав солоденький голос у гучномовці. — Такі миленькі, наче курчатка…

Еріх дурнувато всміхнувся.

— Добре, добре! Це її, мабуть, перевантажили п’ятдесят ват мого приймача, — сказав доктор Шерц, явно глузуючи. — Не забудь принести горіховий торт, я тобі сьогодні замовляв.

— Цілуй, цілуй їх, тільки затям, — співав голос у ритмі танго, — дуже ревниві мужчини там.

Еріх, помічник кухаря, який на додачу був спеціалістом по вирізанню великих вітрин, узяв піднос і вийшов. Джонні Літт теж попрощався. Він, здавалося, був на грані нервового припадку.

Лишившись сам, доктор Шерц скривився. Не дуже надійний спільник! Але треба брати, що дають…

4

Доктор Горн сидів у себе в кабінеті. За вікном згасало денне світло; неясним гудінням долинав знадвору вуличний шум. Поруч, у кімнаті № 381, де містився відділ у справах самогубств, цокотіла друкарська машинка.

Горн порився в шухляді стола і витяг велику жовту папку, на якій друкованими буквами було написано: «№ 19/51. Гараж „Зюд-вест“.» Він збирався передати для ознайомлення криміналдиректорові Вюрцбургеру документи, які одержав від народної поліції.

Але криміналратові з якоїсь йому самому незрозумілої причини не хотілось відкривати папку… йому щось не подобалось у написі на палітурці. Ага, ось воно що: «Гараж „Зюд-вест“». Адже звичайно справи називались за місцем злочину або прізвищем потерпілого. Та в даному випадку так не можна було, бо потерпілі були із східної зони. «Взагалі якась химерна справа… — думав доктор Горн, невесело гортаючи вже досить товсту папку. — Йому потрібен новий обвинувальний матеріал!»

Горн прочитав: «Хто біля телефону? — Якобс. — Говорить Кросбі. Все о’кей. За півгодини будемо в Бремергафені, там… — Добре, добре, чудово. Як доїхали? Заглядайте до нас, коли знову будете в Берліні. Я дуже радий, що наші ресори витримали. Щасливої дороги! — Thank you. Bye-bye!». Цей запис стояв під рубрикою «понеділок»; за ним ішов рапорт комісара Вольфа про візит у гараж «Зюд-вест» — візит, який не дав ніяких позитивних наслідків. Далі йшло записане Ульманом алібі Якобса; до нього було пришпилене телеграфне підтвердження базельської поліції, яка допитала обох водіїв роттердамського автопоїзда. Їхні свідчення цілком збігались з показаннями Якобса. Тут не було за що вчепитись: «…Полагодити його самостійно вони не