Читати книгу - "Кінець зміни"

жодного звуку. Чує власний голос:

— А ви впевнені, що це саме моя дочка — Барбара Розеллен Робінсон?

Поліцейський, який телефонує, каже: так. Він цього певний. На вулиці знайшли її посвідчення. Матері він не каже: щоб прочитати ім’я хазяйки, з документа витирали кров.

11

Ходжес відчуває, що щось нечисто, щойно виходить на галерею, яка веде від самої лікарні Кайнера до регіональної клініки мозкової травматології «Лейкс», де стіни пофарбовано в спокійний рожевий колір і день і ніч лунає тиха музика. Складається враження, що всі звичні справи зупинилися і майже ніхто не працює. На дорозі трапляються покинуті візки з їжею, на них охололі тарілки з якоюсь локшиною, яку в їдальні клініки вважають китайською. Медсестри збираються групками і тихо перемовляються. Одна, схоже, плаче. Двоє практикантів схилилися голова до голови коло фонтанчика з водою. Якийсь санітар говорить по мобільному, за що його теоретично можуть усунути від виконання обов’язків, але Ходжес вважає, що тому ніщо не загрожує: ніхто не звертає на того санітара увагу.

Ну, принаймні Рут Скапеллі ніде не видно, тож він має більше шансів навідати Хартсфілда. Ось на посту чергової Норма Вілмер, а вони разом із Беккі Хелмінгтон були джерелом усієї інформації про Брейді, перш ніж Ходжес припинив ходити до палати 217. Але погана новина полягає в тому, що за столом також сидить лікар. Із тим Ходжесові ніколи не вдавалося встановити контакт, хоча Богові одному відомо, скільки разів він намагався це зробити.

Він іде назад у бік фонтанчика, сподіваючись, що Бабіно не помітив його і скоро піде дивитися які-небудь результати томографії, а тоді до Вілмер можна буде спокійно підійти. Він трохи п’є з фонтанчика (скривившись і схопившись за бік, коли випростовується), а потім звертається до практикантів:

— Тут щось сталося? Таке враження, що всі на вухах стоять.

Вони вагаються й перезираються.

— Не можемо розказувати, — каже перший практикант. У нього на обличчі ще залишилося трохи юнацьких прищів, і на вигляд він має років із сімнадцять. Ходжес здригається, спробувавши уявити, як цей хлопчина асистує в операції, складнішій, ніж виймання скалки з пальця.

— Щось із пацієнтом? Може, з Хартсфілдом? Я питаю лише тому, що раніше служив у поліції і щось ніби відповідаю за те, що він потрапив сюди.

— Ходжес? — питає другий практикант. — Це ваше прізвище, так?

— Так, це я.

— Ви його спіймали, так?

Ходжес одразу погоджується, хоча коли б цю справу робив він сам, то Брейді порішив би в залі «Мінго» значно більше людей, ніж тоді в центрі. Ні, це була Холлі з Джеромом Робінсоном, це вони зупинили Брейді, перш ніж він встиг активувати свою саморобну пластикову вибухівку.

Практиканти перезираються знову, і тоді перший каже:

— Хартсфілд такий самий, як і був, овоч овочем. Це сестра Ретчед.

Другий штовхає першого ліктем:

— Про покійних поганого не кажуть, йолопе. Особливо коли той, кому скажеш, може потім передати далі.

Ходжес одразу прикладає палець до губ: мовляв, ні, не перекажу.

Перший практикант збуджено пояснює:

— Тобто старша медсестра Скапеллі. Вона цієї ночі покінчила з собою.

У голові Ходжеса немов вмикається світло, і вперше відучора він забуває, що, можливо, скоро помре:

— Це точно?

— Порізала собі руки й зап’ястя і стекла кров’ю, — пояснює другий. — Ну, я таке чув.

— А якоїсь записки вона не лишала?

Практиканти не знають.

Ходжес іде до столу чергового. Бабіно й досі там, передивляється якісь папки з Вілмер (яку, схоже, тривожить її екстрене підвищення), але чекати Ходжесові немає коли. Це явно справа Хартсфілда. Він іще не розуміє, як таке може статися, але в усьому цьому відчувається рука Брейді. Князь самогубств грьобаний.

Він мало не звертається до сестри Вілмер на ім’я, але в останній момент інстинкт його зупиняє.

— Сестро Вілмер, я Білл Ходжес. — Це вона добре знає. — Я працював і на місці злочину в центрі, і в залі «Мінго». Мені треба бачити містера Хартсфілда.

Вона відкриває рот, але Бабіно встигає першим:

— Про це не може бути й мови. Навіть якби містеру Хартсфілду можна було приймати відвідувачів, що не відповідає розпорядженню з окружної прокуратури, бачитися з вами йому не можна. Йому потрібен спокій. Кожен із ваших несанкціонованих попередніх візитів цей спокій порушував.

— Це новина для мене, — м’яко відповідає Ходжес. — Щоразу, коли я до нього заходив, він просто там сидів. Тихо, як миска вівсянки.

Норма Вілмер крутить головою туди-сюди, неначе стежить за тенісним матчем.

— Ви не бачили того, що бачили ми після того, як ви йшли. — Вкриті щетиною щоки Бабіно червоніють. Під очима в лікаря темні кола. Ходжесу пригадується карикатура з підручника недільної школи «Життя з Ісусом» — іще в ті стародавні часи, коли машини були зі стабілізаторами, а в дівчат обов’язковим елементом шкільної форми були білі шкарпеточки. Лікар, що опікується Брейді, просто наче зійшов з тієї карикатури, тільки от Ходжес має сумніви, що перед ним затятий онаніст. Але він пам’ятає слова Беккі: деякі неврологи ще більш ненормальні, ніж їхні пацієнти.

— А що з ним було? — питає Ходжес. — Маленькі істерики? Чи там щось падає, коли я виходжу? Може, вода в унітазі сама спускається?

— Облиште жарти. Після вас залишалася психічна руїна, містере Ходжесе. В нього не настільки пошкоджений мозок, щоб він не відчував вашу одержимість. Злостиву одержимість ним. Я хочу, щоб ви пішли. У нас сталася трагедія, чимало з моїх пацієнтів засмучені.

Ходжес помічає, як очі Вілмер дещо збільшуються, і розуміє, що пацієнти, які зберігають притомність, — а тут чимало таких, які її цілком втратили, — нічого не знають про те, що старша медсестра покінчила з собою.

— У мене до нього лише кілька запитань, і я вже не мозолитиму вам очі.

Бабіно нахиляється до нього. Його очі за окулярами в позолоченій оправі всі в червоних прожилках.

— Слухайте уважно, містере Ходжесе. По-перше, містер Хартсфілд не може відповідати на ваші запитання. Коли б він міг, він би вже постав перед судом за свої злочини. По-друге, ви не маєте на це офіційних повноважень. По-третє, якщо ви зараз не підете, я викличу охорону і вас звідси виведуть.

Ходжес звертається до нього:

— Перепрошую, але з вами все гаразд?

Бабіно сахається, наче Ходжес замахнувся кулаком йому в обличчя.

— Геть звідси! — кричить він.

Групки медперсоналу в коридорі припиняють розмови, всі озираються.

— Дійшло, — посміхається Ходжес. — Ну, я пішов. На все добре.

Біля виходу на галерею маленька закусочна в ніші. Там стоїть, прихилившись до стіни й сунувши руки в кишені, другий стажер.

— Оба-на! — каже він, — Оце