Читати книгу - "Місто порожніх. Втеча з Дому дивних дітей"

криво всміхнувся і знову рвучко випростався, розвіявши чари.

— Але, — радісно проголосив він, — спершу найважливіше! — Він повернувся до солдатів, які нас супроводжували. — У кого з вас їхня пташка?

Солдати перезирнулися. Один похитав головою, за ним другий.

— Ми її не бачили, — сказав той, що взяв нас у полон на станції.

Усмішка пана Вайта згасла. Він опустився на коліна поряд із Бехіром.

— Ти казав, що пташка з ними.

Бехір знизав плечима.

— У птахів є крила. Вони прилітають і відлітають.

Пан Вайт ударив Бехіра ножем у стегно. Просто вдарив: швидко й без емоцій, лезо увійшло і вийшло. Від несподіванки та болю Бехір закричав і перекотився на бік, ухопившись за ногу. Потекла кров.

Горацій знепритомнів і сповз на землю. Оливка зойкнула й затулила очі долонями.

— Ти вже вдруге мені збрехав. — Пан Вайт витер лезо об носовичок.

Ми всі постискали зуби й прикусили язики, хоча я бачив, що Емма вже виношує план помсти — сплітає руки за спиною, готує гарячу відсіч.

Пан Вайт кинув скривавлену хустинку на підлогу, встромив ніж назад у піхви, встав і повернувся до нас обличчям. На губах у нього грала напівпосмішка, а зрощені брови злетіли вгору великою літерою М.

— Де ваша пташка? — м’яко запитав він. Що приємнішого він із себе вдавав, то більший страх це в мене збурювало.

— Полетіла, — відрізала Емма. — Цей чоловік сказав вам правду.

І одразу ж я пошкодував, що вона не змовчала. Стало страшно, що наступним кандидатом на тортури він обере її.

Пан Вайт ступив крок до Емми.

— У неї було ушкоджене крило. І вас бачили з нею вчора. Вона не може бути далеко звідси. — Він прокашлявся. — Запитую ще раз.

— Вона померла, — сказав я. — Ми викинули її в річку.

Може, якщо я дошкулятиму йому сильніше, ніж Емма, він забуде, що вона подавала голос.

Пан Вайт зітхнув. Права рука ковзнула по револьверу в кобурі, на мить затрималася на руків’ї ножа, та потім зупинилася на мідній пряжці пояса. Тихим голосом, неначе те, що він збирався повідомити, призначалося лише для моїх вух, він сказав:

— Я бачу, у чому проблема. Ви думаєте, що нічого не матимете, якщо будете чесними зі мною. Що ми вб’ємо вас незалежно від того, що ви зробите чи скажете. Я хочу, щоб ви знали: це не так. Однак, якщо вже бути чесним до кінця, скажу: даремно ви змусили нас ганятися за вами. Це була помилка. Усе було б значно простіше, але тепер, ви розумієте, усі розлючені, бо ви згаяли так багато нашого часу.

Він тицьнув пальцем у своїх солдатів.

— Ці люди… вони б дуже хотіли вас помучити. Але я, на противагу їм, здатен подивитися на все під вашим кутом зору. Ми справді здаємося страшними, я це розумію. Наша перша зустріч на борту моєї субмарини була, на жаль, нецивілізованою. А ще гірше, що ваші імбрини століттями отруювали вас неправдивою інформацією про нас. Цілком природно, що ви тікали. У світлі всього цього я маю бажання зробити вам пропозицію, яку сам вважаю розумною. Проведіть нас до пташки, і ми вас не вб’ємо, а відправимо в чудову установу, де про вас будуть дуже добре піклуватися. Щодня годуватимуть, у кожного буде своє ліжко… і обмежуватимуть вас там не більше, ніж у тому дурному контурі, де ви всі ці роки ховалися.

Пан Вайт подивився на своїх людей і розсміявся.

— Ви уявляєте, останні роки — скільки їх було? сімдесят? — вони провели на крихітному острівці, щодня проживаючи один і той самий день. Гірше, ніж у будь-якому таборі для в’язнів, який спадає мені на думку. А наскільки простіше було б співпрацювати! — Він стенув плечима, знову подивився на нас. — Але вас скувала гордість, продажна гордість! І подумати тільки — весь цей час ми могли працювати разом задля спільного добра!

— Працювати разом? — повторила Емма. — Ви полювали на нас! Підсилали потвор, щоб нас убивали!

«Прокляття, — подумав я. — Мовчи».

Пан Вайт зробив сумне, як у цуцика, обличчя.

— Потвор? — перепитав він. — Як прикро. Ви говорите про мене, між іншим! Про мене й моїх людей, ми такими були, поки не еволюціонували. Але я спробую не брати близько до серця вашу зневагу. Підлітковий вік рідко буває приємним, незалежно від виду. — Він так різко сплеснув у долоні, що я аж підскочив. — Але до справи!

Він прочесав нас повільним крижаним поглядом, неначе шукав у наших рядах слабину. Хто з нас розколеться першим? Хто розкаже йому правду про те, де тепер пані Сапсан?

І зробив ставку на Горація. Той уже прийшов до тями, але досі сидів, зіщулившись, на підлозі, й тремтів. Пан Вайт рішучо ступив крок до нього. Від цокоту чобіт Горацій здригнувся.

— Хлопче, встань.

Горацій не поворухнувся.

— Хто-небудь, поставте його на ноги.

Один із солдатів грубо смикнув Горація за руку вище ліктя. Горацій зіщулився перед паном Вайтом, втупивши очі в долівку.

— Хлопчику, як тебе звати?

— Го-Го-Горацій…

— Ну, Го-Горацій, по-моєму, ти не обділений здоровим глуздом. Тому право вибирати я дам тобі.

Горацій припідняв голову.

— Вибирати?..

Пан Вайт витяг ножа з піхов і показав на циган.

— Кого з цих людей вбити першим. Хіба що, звісно, ти скажеш, де ваша імбрина. Тоді нікому не доведеться вмирати.

Горацій міцно заплющив очі, неначе міг одним лише своїм бажанням перенестися деінде.

— Або, — вів далі пан Вайт, — якщо не хочеш вибирати когось із них, я радо виберу одного з вас. Тебе це влаштує?

— Ні!

— Тоді кажи! — проревів пан Вайт. Його губи розійшлися, показуючи вишкір блискучих зубів.

— Синдриґасті, нічого їм не кажіть! — прокричав Бехір. Один із солдатів ударив його чоботом у живіт, циган застогнав і затих.

Пан Вайт ухопив Горація за підборіддя, щоб змусити його подивитися просто у свої жахливі порожні очі.

— Ти скажеш. Скажеш, і я тебе не чіпатиму.

— Так. — Горацій досі міцно стискав повіки, досі подумки намагався втекти, але залишався на місці.

— Що «так»?

Горацій із тремтінням видихнув повітря.

— Так, я скажу.

— Не смій! — закричала Емма.

«О Господи, — подумав я. — Він її здасть. Він надто слабкий. Треба було лишити його у звіринці».

— Шшш, — просичав пан Вайт йому на вухо. — Не слухай їх. Уперед, синку. Розказуй, де пташка.

— Вона в шухляді, — сказав Горацій.

Зрощені брови пана Вайта зсунулися ще більше.

— У шухляді. Якій шухляді?

— У тій, де вона завжди була.

Вайт струсонув Горація за підборіддя і прокричав:

— У якій шухляді?!

Горацій хотів був щось сказати, однак стулив рота. Проковтнув слину, щоб змочити пересохле