Читати книгу - "Скрут"

руки в руку, — я це, у скит… у Гніздо йду. Нарадили мені… у Святого Птаха правди запитати. Дочка моя, бач, від рук відбилася, знайшла собі блукача якогось… Ні пики, ні звання… І коли, мовляв, не поєднаєте нас, то втечемо, каже, до Вівтаря… Що тут робитимеш? Із цих, що до Вівтаря подаються, половина зникає безвісти… А женишок же, тьху… Хочу ось дочку в скит віддати на якийсь час — нехай отямиться трохи…

Ігар відвернувся. Мандрівник якось відразу зробився йому неприємним; нехай замовкне. Йому, Ігарові, потрібна тиша, щоби пригадати як слід ті щасливі два місяці, на які Ілазина мати віддала доню в Гніздо — теж, мовляв, щоб оговталася…

Не те щоб їм було так уже легко зустрічатися, однак йому здавалося, що він скрізь відчуває на собі її погляд. Коли займався повсякденною роботою, коли порпався в старих манускриптах, коли слухав уроки Отця Розбивача… Той, бідолаха, натішитися не міг послушником, який раптово так просунувся вперед у складному мистецтві «пазурів і дзьоба». Ігар не стомлювався, годинами танцюючи з маленьким вигнутим «пазуром» у одній руці й довгим колючим «дзьобом» у другій, закручуючись у спіраль, раз у раз нанизуючи на лезо власну тінь, яка намагалася вислизнути; йому ввижалися блискучі Ілазині очі в темній щілині вікна-бійниці.

…І тільки перед лицем Птаха Ігар забував про Ілазин погляд. Наодинці з Птахом він належав єдиному тільки Птахові; можливо, як зрозумів він потім, Ілаза ревнувала. І перемогла зрештою, бо заради неї, коханої, він пішов з поклоном до Вівтаря та скинув, залишив у траві храмовий знак…

— …То до вечора думаю й добратися, — мандрівник знову кліпнув. Повіки в нього виявилися жовтими, як черепашине черево.

Ігар кивнув — неохоче, так, що заболіли шийні хребці. Мандрівник востаннє кліпнув — і пішов геть, замітаючи шлях полами плаща. Ігарові схотілося наступити на край тканини, щоб почути тріск і обурений вигук.

Він підвівся, силуючи затерпле тіло, як погонич — упертого віслюка. Подивився вслід мандрівникові; повернув у протилежному напрямку, радіючи, що вдалося одурити долю й спростити вибір. Тепер він може, принаймні, пояснити собі, чому обрав цю дорогу, а не іншу. Хоча долі, здебільшого, нічого не вдається пояснити…

Ігар устиг зникнути за ріденьким лісочком, коли з того боку, звідки він з’явився сьогодні вранці, на перехрестя вилетів озброєний загін.

Їх було семеро; ні на шкіряних куртках, ані на високих капелюхах із обвислими крисами не було жодних відзнак, хоча досвідчене око нізащо не прийняло б вершників за випадкових подорожан, які прямують до міста в справах і про всяк випадок прихопили кожен по шаблі. Ватажок загону знову ж таки нічим не вирізнявся зовні, однак саме до нього обернулися всі голови, коли кавалькада зупинилася біля того самого стовпа край шляху.

Вдалині ще манячіла постать у довгому плащі та з ціпком; не гаючи часу, ватажок віддав короткий наказ, і вісім коней (восьмий — запасний) щодуху кинулися навздогін за довгополим.

Подорожній озирнувся. На замурзаному обличчі відбився переляк, він поквапливо відступив загонові з дороги; наступної миті світ стемнів йому в очах.

Ігар крокував своєю дорогою, і тому не бачив, якими лютими та вдоволеними зробилися обличчя вершників. Він не бачив, як ватажок жестом звелів підвести бранця ближче, як мандрівець, чиї ноги запліталися від немилосердного удару по голові, став перед його вдоволені очі та як задоволення у цих очах поступово змінилося роздратуванням і люттю:

— Барани! Це ж старий шкарбун, а то шмаркач повинен бути!

Ігар не бачив, як мандрівець, який згубив на той час і плащ і кийок, вовтузиться в рові на узбіччі, дякуючи Святому Птахові за щастя зостатися живим, і з трепетом дослухається до стукоту копит, який згасає вдалині.

Ігар ішов, брів, волочив ноги, й на душі в нього було тяжко.

Слово «Гніздо», не один раз вимовлене мандрівником, не хотіло йти з думки. Воно повторювалось, як луна в замкненій ущелині, то гучно, то тихо; крізь курний пирій, що затопив узбіччя, проступали докірливі очі Птаха. Птах — пробачить… Тутешній скит — інший скит. Не той, чию гідність навіки принижено вчинком послушника Ігара; інше Гніздо, яке живе за тими самими законами, але й Отець Вищепоставлений там інший, і Дізнавач… І послушники всі незнайомі. Й Отець Служитель не поглядатиме на Ігара з тим виразом, який так часто змушував його червоніти й боятися. Скит — єдине місце, де він може розповісти все. Гніздо — притулок, де можна сховатися. У тому числі й від себе…

Тому що він переможений. Він не вміє розплатитися за життя Ілази життям іншої людини — і не встигне вже навчитися…

Ігар брів по пояс у траві; дорога залишилася за спиною, а він не помітив, коли звернув з неї. Нестерпно тягти цю ношу самотою. Чому він раніше не подумав про Птаха?! Боявся, вважав себе знедоленим… Але Птах — пробачить. А скит нехай карає, Ігар без слова прийме все, гірше, ніж є, однаково не буде…

Він спіткнувся й упав, не став підводитися. Перед очима в нього парувалися в хащі трави двійко червоно-чорних довгастих жучків; він цнотливо відвернувся, вдихаючи запах землі й життя. Як хороше. Є нора, в яку він заб’ється. Глибоко… Дабат.

Невидимим звідси шляхом вимогливо процокали кінські підкови. Невідомий загін поспішав туди, куди він, Ігар, уже ніколи не потрапить.

* * *

Учитель хвалив її дедалі частіше; замість соломинки з кутика його рота тепер постійно визирала біла гарбузова насінинка. Дівчинка навчилася читати легко й без затримки — замість абетки їй вручили пошарпану книжку з історіями, у яких звірі говорили, а люди поводились, як дурники. Вона сміялася, читаючи; у такі хвилини Ліль збентежено поглядала на неї. Ліль незрозуміло було, що смішного можна побачити на білих, поцяткованих значками аркушах.

Хлопчиська вблагали Велику Фа, й тепер після уроків їм було дозволено ходити на замерзлий ставок під наглядом веселої чорнобривої служниці; Ліль довго сопла, канючила й пхинькала, поки нарешті їй теж дозволили.

Дівчинку Велика Фа й слухати не стала. Ні без нагляду, ні під наглядом — шлях з подвір’я було заказано. І вже тим більше не могло йтися ні про який ставок.

Книжка з кумедними історіями перестала її тішити. Хлопчаки збиралися на ставок, вихвалялися один перед одним дерев’яними ковзанами на залізних полозах — їх слід було прив’язувати до ніг і ковзати по кризі. Щасливий Карі був одноосібним власником старих тріснутих ночов — у них каталися з гори й за право з’їхати Ліль платила малому