Читати книгу - "Гробниця"

Маргарита зустрілася з ним поглядом. Її серце калатало від страху перед тортурами, що їх цей чоловік міг їй завдати. Але їй уже доводилося зазнавати знущань від інших людей, і вона все одно вижила. І наразі теж виживе.

— Не знаю, — відповіла Маргарита.

Цього разу він ударив її. Ударив кулаком, сильно, і її голова захилилася назад. Різкий біль пронизав її тіло, а з розбитої щоки бризнула кров і почала стікати в напіврозкритий рот. Жінка опустила голову й сплюнула кров собі на коліна. А потім сіпнулась, відчувши, як шкіряні рукавички дряпають їй шию — то Констант розв’язував жовтий бант халата. Його дихання прискорилось. Маргарита фізично відчувала, як він розпалювався дедалі дужче. Він її жадав.

Вона відчула, як другою рукою нападник потягнув халат угору, оголюючи коліна, стегна, живіт…

— Будь ласка, не треба, — прошепотіла жінка.

— Не вдавай із себе незайманість, — відповів Констант, із глузливою ніжністю заправляючи їй за вухо пасмо висмикнутого волосся. — У нас досить часу, щоб ти нарешті розговорилася. І подумай про Леоні, Маргарито. Така гарненька дівчинка. Дещо запальна, як на мене, але я певен, що в даному випадку я міг би зробити виняток.

І з цими словами він стягнув шовковий халат з її плечей та кинув його на підлогу.

Маргарита заспокоїлась і замкнулася в собі. Їй не первина, бо в минулому вона безліч разів змушена була робити це. Вона очистила свою свідомість, прогнавши з неї образ Константа. Навіть у ці хвилини її найсильнішою емоцією був сором за ту мимовільну радість, з якою калатнуло її серце, коли вона відімкнула двері та впустила нападника до своєї оселі.

Секс і насильство… Звичне поєднання. Скільки разів доводилося їй із ним стикатися! На барикадах Комуни, у глухих провулках, під поверхнею респектабельного лиску світських салонів, у яких їй останнім часом доводилось бувати…. Так багато чоловіків, котрі керуються не пристрастю, а ненавистю… І Маргарита добре навчилася з цього користатися. Вона вигідно застосовувала свої красу та чари, щоб тільки її доньку не спіткала доля, яка випала їй.

— Де Верньє?

Констант розв’язав їй руки та повалив на підлогу.

— Де Верньє?

— Не знаю…

Притиснувши Маргариту до підлоги, він ударив її. Потім іще раз і ще раз.

— Де твій син?! — гаркнув він.

Непритомніючи, Маргарита мала одне бажання, одну думку: захистити своїх дітей. Не видати їх цьому страшному чоловікові. Одначе треба йому щось сказати.

— Руан, — збрехала вона, ворухнувши скривавленими губами. — Вони поїхали до Руана.

РОЗДІЛ 22

Рен-ле-Бен

О четвертій п’ятнадцять, намилувавшись скромними пейзажами Куїзи, Леоні й Анатоль стояли біля входу до вокзалу, чекаючи, поки візник завантажить їхній багаж у courriere publique.

На відміну від екіпажів, бачених у Каркасоні, із чорними шкіряними сидіннями та відкритим верхом на кшталт ландо, що роз’їжджали по Авеню дю Буа де Булонь, громадський екіпаж був іще древнішим різновидом транспорту. Він і справді нагадував сільський возик із двома дерев’яними поперечними лавицями, пофарбованими в червоний колір. Він був відкритий з усіх боків, не мав ані спинок, ані підлокітників, а зверху на металевому каркасі над ним був натягнутий клапоть темного брезенту для захисту від дощу та вітру.

Конячки, обидві сірої масті, мали на вухах і над очима вишиту облямівку для захисту від комах.

Серед інших пасажирів були літній чоловік і його набагато молодша дружина з Тулузи… Дві немолоді сестрички про щось щебетали в затінку своїх капелюшків.

Леоні радо помітила, що їхній співрозмовник із «Ґранд-кафе Гієм», доктор Габіньйо, теж зібрався їхати разом з ними. Утім, на превеликий жаль, метр Фроміляж не відпускав його від себе. Кожні кілька хвилин він витягав із жилетки свій годинник на ланцюжку й постукував по склу, наче бажаючи пересвідчитися, що він не зупинився. А потім знову ховав його в кишеню.

— Чоловік явно кудись поспішає, — прошепотів Анатоль. — Таке враження, ніби він ось-ось сам візьметься керувати екіпажем замість візника!

Коли всі, нарешті, повсідалися, візник заліз в екіпаж, умостився, широко розставивши ноги, на валізах і сумках, і став поглядати на станційний годинник. Коли той пробив півгодини, він ляснув батогом. Екіпаж сіпнувся й рушив.

Невдовзі вони виїхали на шлях, що вів на захід від Куїзи. Він звивався долиною поміж високих пагорбів, які здіймались обабіч. Холодна зима та волога весна, що знущались над більшою частиною Франції, у цих краях порозумілись і створили справжнісінький рай: соковиті пасовиська, зелені й родючі, а не висушені сонцем, пагорби, густо зарослі ялинами, дубами та ліщиною. І берег моря. Зліва, високо на горі, Леоні помітила обриси зруйнованого замку. Старий дерев’яний щит біля дороги свідчив, що то було село Кустосса.

Ґабіньйо, сидячи біля Анатоля, показував йому прикметні місця. Через торохтіння коліс і брязкання упряжі Леоні чула тільки уривки їхньої розмови.

— А це що? — спитав Анатоль.

Леоні стежила за простягнутою рукою брата. Праворуч, на скелястому стрімчаку, що здіймався високо над дорогою, вона розгледіла малесеньке сільце, що непевно приліпилося до гірського схилу. Його дахи виблискували в сліпучому полуденному сонці.

— То є Рен-ле-Шато, — пояснив Ґабіньйо. — Дивлячись на нього зараз, важко повірити, що колись то була столиця древніх вестготів — Реде.

— А що призвело до її занепаду?

— Карл Великий, Хрестовий похід проти альбігойців, іспанські розбійники, епідемія чуми, а також безжальний і невпинний перебіг історії. Як наслідок, столиця вестготів перетворилася на всіма забуте гірське сільце, що поступається навіть Рен-ле-Бену. — Габіньйо зробив паузу, а потім знов заговорив: — Утім, попри все це, місцевий священик докладає чималих зусиль, піклуючись про своїх парафіян. Дуже цікава особистість.

Анатоль нахилився, щоб краще чути.

— А чому?

— Він ерудит, дуже амбітний і наполегливий. Серед місцевих мешканців ходить багато чуток стосовно причин, з яких він вирішив лишитися неподалік своєї домівки й заглибитись у проблеми такої бідної парафії.

— Може, кюре вважає, ідо в такий спосіб він принесе найбільше користі?

— Аякже. Усі в тому селі люблять його, бо він зробив для тамтешніх мешканців чимало добра.

— У практичному чи просто в духовному сенсі?

— В обох. Наприклад, коли він приїхав, церква святої Марії Магдалини являла собою не більше, ніж руїну. Дах протікав, як решето, а в церкві хазяйнували птахи, миші та дикі коти. Проте влітку 1886 року мерія виділила йому дві тисячі п’ятсот франків на початок реставраційних робіт, головним чином, для заміни старого вівтаря.

Анатоль здивовано підняв брови.

— Чималенька сума!

Ґабіньйо кивнув.

— Я лише переповідаю вам те, про що сам чув не з перших вуст. Кюре є надзвичайно культурною й освіченою