Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

ні в яких Ясеніцах. Товаришу командир, чого це він до мене, як той реп'ях, чіпляється?

— «Товаришу командир… Товаришу командир», — Семен зблід, аж побілів, як то часто бувало з ним у хвилину гніву. — Пес тобі, іудо, товариш.

— Не знаю я ніяких Ясеніц, їй-богу, я в таборі був. Що воно за напасть. У таборі есесівці мало не повісили. Комендант бив. І свої не довіряють.

— Що ти робив у загоні Хитрого? Не я один тебе там бачив. Хочеш, іудо, свідків? Будуть тобі свідки.

— Ми, товаришу капітан, — повернувся до мене Ростопшин, — саме в Ясеніцах стояли, коли цей тип до нас прибився. Весь у синцях. Теж про табір плів. Повірили, а на третій день вдосвіта зник. Ми одразу по тривозі в гори. «Хитрого» не проведеш. І що ви думаєте: надвечір в Ясеніце карателі завітали. Нишпорили по всіх хатах, шукали партизанів. Тридцять заложників схопили. І розстріляли гади. Твоя, іудо, робота?

— Я з табору втік.

— Не крути. Бере, бере вовк, та й вовка візьмуть. У мене — командир цьому свідок — око гостре.

У Янкова затремтіли ноги. Упав на коліна.

— Розповідай!

Схлипуючи і просячи пощади, Янків розказував, як вступив в УПА — Українську повстанську армію, в 1942 році за наказом свого командира був зачислений у дивізію СС «Галичина». Звідти потрапив у Скавіну — шпигунську школу. «Практику» провокатора проходив у таборі для військовополонених. Поживе з тиждень у барані, а потім зі списком підозрілих — до коменданта. Страшний то був список. Не одному патріоту коштував життя, Потім — Ясеніце. І знову табір. «Обробляв» його перед тим, як запускати в черговий барак, сам пан комендант. Розмальовував так, що і рідна ненька не впізнала б. У Бесіну Янків прибув з особливим завданням — проникнути в загін радянських партизанів, а ще краще — розвідників. Втертись у довір'я. А після закінчення війни десь на Сході чекати нових наказів.

Розстріляли Янкова того ж дня. З фашистами пішов — могилу знайшов. Знайома банальна історія. Недарма говорили наші бійці: фашист і націоналіст — рідні брати. На словах — борці «за рідну неньку Україну», а на ділі — запроданці, фашистські холуї, вбивці й кати свого народу.

Семену Ростопшину я перед усім строєм оголосив подяку.

Янків — то був уже третім на його рахунку. У Семена чудова зорова пам'ять і особливий нюх на ворожу агентуру. В таборах для військовополонених надивився на провокаторів. Одного за наказом підпільного комітету задушив.

— Потім, — признавався мені, — цілий день не доторкався до їжі. Знаю, що погань, бридко.

ОСТАННІ ДНІ

З пояснювальної записки штабові фронту:

«На початку січня 1945 року я одержав наказ Центру доручити Правдивому негайно розвідати гарнізон міста Сосновець. З цією метою я послав туди Правдивого і Грозу.

Наступ нашої армії застав їх у Сосновці. Зв'язок з ними я втратив. Як пізніше розповів мені Гроза, коли вони повернулись із Сосновця в Кшешовіце, Правдивий сказав, що сам з'явиться в нашу частину. Гроза дав йому пароль для явки. Разом з Грозою до останнього часу був Блискавка. З ним Гроза розлучився в Кшешовіцах. Блискавка, як гадає Гроза, тепер, очевидно, знаходиться в контррозвідці 59-ї армії. Голос».

Забігаючи наперед, скажемо, що Комахов-Блискавка ніде не об'явився. Певно, він або загинув у бою, як Курт Пеккель, або з ним розправилися місцеві партизани,' не знаючи про його зв'язки з нами.

А Отман-Правдивий? До Павлова в штаб Першого Українського фронту він не з'явився.

Сліди його надовго загубилися і відшукались кілька років по тому… в одному з наших таборів. Виявилось, що в Білорусії підрозділ, в якому служив Отман, брав участь у каральних експедиціях проти наших партизанів. Його судили в Мінську.

На запит відповідних органів я одразу підтвердив його показання про активне співробітництво з групою «Голос». Радянське правосуддя все зважило, а також врахувало не відомі нам факти біографії і знайшло можливим достроково звільнити Отмана. І все ж в історії з ним (сліди його загубились, цього разу, здавалось, назавжди) для мене залишилось чимало білих плям. Якими були справжні мотиви його співробітництва з нами? Тверезий аналіз обставин? Усвідомлення близького краху? Бажання будь-що і будь-якою ціною вижити? Тільки це? Чому не вийшов на Павлова? Адже то було в його інтересах. Відповідь прийшла зовсім несподівано.

Трапилось таке. Довелось мені вже після виходу в СВІТ повісті «Пароль «Dum spiro…» у службових справах побувати в одній нашій республіці. Перед від'їздом виступив по місцевому телебаченню. На прохання телеглядачів розповів і про діяльність групи «Голос» у районі Кракова.

Увечері повертаюсь до готелю. І тут мене чекає записка. Усього кілька слів.

«Тов. Березняк! Прошу подзвонити по телефону 35–41–24. О.».

Набираю номер.

На другому кінці чоловічий голос перепитує:

— Капітан Михайлов? Отримали мою записку? Я — Отман!

Отман?! Наш Отман?! Не може бути! Якими вітрами занесло його сюди?

— Курт Генріхович?!

— Власною персоною. Чи не завітаєте до Правдивого в гості? Моя дружина і я — будемо дуже раді.

— Навряд чи встигну. Сьогодні відлітаю.

— Скільки у Вас вільного часу? Година? За двадцять хвилин буду у Вашому номері. Нам обов'язково треба зустрітися. Словом, гора з горою не сходиться, а людина з людиною…

Він стояв на порозі невисокий, огрядний. Очі спокійні, нічим не видають внутрішнього хвилювання: стріляний горобець.

— Здрастуйте, товаришу «Голос», здрастуйте, Євгене Степановичу. Ви здивовані? Я, однак, не турист, не гість з того боку, як ви, можливо, гадаєте, а радянський громадянин. Давно живу в цьому місті. Пен-сі-о-нер. Нічого не поробиш — роки. А про зустріч нашу давно мріяв. Нам є про що поговорити. Чи не так?

Коротка у нас тоді вийшла розмова. Я поспішав в аеропорт. Отман, проте, пообіцяв на всі мої питання відповісти листом.

«Правдивий» і на цей раз залишився вірним собі, своєму слову.

Не лист, а листи — їх ціла папка лежить переді мною: оповідь і сповідь, варті того, щоб з ними познайомити читача.

… «Шановний товаришу Березняк!

Багато часу минуло після нашої зустрічі, а я все збираюсь з думками. Адже стільки років спливло!

Як ми розминулись з Павловим?

Не пам'ятаю, коли саме радянські частини визволили Кшешовіце. Однак лінію фронту я перейшов значно пізніше.

У німців щодо мене не було ніяких підозрінь (навіть після втечі Ольги). Отже, я міг і далі працювати на радянське командування.

Треба було тільки обумовити з Вами зв'язок. «Гроза» ще раніше дав мені пароль: «Від «Голоса» до Українця» — «Павлов