Читати книгу - "Відчай"

відпочинок». Нехай поїде кудись якнайдалі, аби тільки не лишився на своїй дачі. А потім — справа техніки, не мені тебе вчити… Затям — це останній шанс повернути Маленкова до Москви, тоді Вознесенський з Кузнецовим мені не дуже страшні. А я — це ви всі!

…Незабаром директора й головного режисера Єврейського театру Міхоелса запросили в Мінськ.

Провокатор, якого підвели до нього, — з давніх добрих знайомих — запропонував увечері прогулятися. Йшли по безлюдній вулиці, було вже пізно. Знайомий і штовхнув Міхоелса під колеса полуторки, за кермом якої сидів друг Берії міністр держбезпеки Білорусії Цанава, підлеглий, звичайно, Віктора Абакумова…

…У Москві великому артистові влаштували урочисті похорони. Обличчя загримували, аби приховати синці: Цанава проїхав по нещасному двічі, для страховки; на кладовищі представники громадськості говорили зворушливі промови.

…А Жданов помер на Валдаї, на новій дачі ЦК; Берія, ридаючи, перший подзвонив у Ташкент Маленкову: «Георгію Максиміліановичу, у нас горе, страшне горе!»

Через кілька тижнів, перед засіданням Політбюро, Сталін поставив кадрове питання. Берія подався на дачу до Старця:

— Товаришу Сталін, якщо замість незабутнього Андрія Олександровича, який так допомагав атомному проекту, стане хтось новий, робота може загальмуватися на місяці, притирка вона й є притирка.

— А Кузнецов?

— Він чудовий секретар ЦК, але якщо вводити його в Політбюро, як себе почуватимуть Шкирятов, Шверник?

Сталін спитав:

— Що, тривожишся з приводу монолітної єдності? Молодець, розумник! — Але в очах його крилися загроза й недовіра. — А хто, по-твоєму, зможе допомагати проекту так, як це треба?

І Берія, ціпеніючи від жаху, тихо відповів:

— Маленков, тільки він. Простіть його, товаришу Сталін… Він же ваш учень, ви ж його випестували, він же відданий вам до останньої краплі крові…

— Політбюро вирішить, — відповів Сталін. — Я погоджусь з думкою більшості… Партії не потрібен культ, папа, імператор… Колегіальність — ось наш принцип, який заповів Ілліч…

Берія того ж дня побував у Молотова, Ворошилова, Косигіна (хоч той був кандидатом в члени ПБ, права голосу не мав), Суслова і Мікояна. Андрееву і Кагановичу подзвонив: «Є думка проголосувати за повернення Маленкова. Товариш Сталін цікавиться, чи ви не проти цього рішення?»

…Маленков повернувся до Москви й зайняв місце «скрипаля» — так останнім часом Сталін іноді називав Жданова, знаючи його пристрасть до скрипки. (Повторення Тухачевского, чи що? Ач, борець за інтернаціоналізм і Закон! А хто перший поставив підпис під наказом застосовувати тортури? Я? Ні, не я, а він. Де, до речі, ця телеграма? Треба знищити.)

Записав на календарі: «Телеграма про тортури». Потім, подумавши, вирвав сторіночку, спалив, попіл струсив у кошик для паперів; запам'ятаю й так, завтра дам вказівку Кузнецову; але до вечора забув про це, захопився читанням справи про новоафонських духоборів, котрі першими підняли питання про примат Слова, ще в шістнадцятому році…

Повернути Маленкова дозволив не через прохання Берії. Справа в тому, що дедалі частіше думав: настала пора виступити з рядом фундаментальних теоретичних робіт, не все Троцькому теоретизувати чи Бухарчику. Треба стати над ними, вирішити проблему Духу, тобто Мови, бо спочатку було Слово, і, звичайно, економіки. Жданов напевне потяг би і на цей раз ковдру на себе — надзвичайно полюбляв великі аудиторії, хизувався ерудицією, налагоджував блок з письменниками й ученими, підминаючи їх під себе; от, бідолашний, і надірвався; усяк повинен знати своє стійло… Маленков такого собі ніколи не дозволить, людина-тінь. Бригаду філологів і економістів Маленков організує так, як ніхто інший, Берія правильно сказав — моя школа…

…Абакумов їздив до Сталіна практично кожного тижня.

Берія знав про це, але розпитувати не розпитував, не дозволяла особиста етика; задовольнявся інформацією, яку йому віддавав сам Абакумов; дещо підкидали охоронці Коби, а щось — його, Берії, особиста агентура, яка працювала на Ближній дачі: інколи Старець викликав Абакумова не в Кремль, а за місто.

Відчуваючи дедалі більшу прихильність Сталіна до себе, міністр державної безпеки поступово став закриватися; про розмови з Хазяїном практично нічого не розповідав, а просиджував у нього хвилин по сорок.

Молотов тепер дзвонив до нього прямо, обминаючи Берію; так само робив Ворошилов з Кагановичем.

Це й визначило долю Абакумова: маршал вирішив прибрати його, але не зараз, а в потрібний час і за організованим його людьми сценарієм.

Прибрати — не вбити; такий костолом знадобиться пізніше в ділі, але без прямих виході в на Старця.

А оскільки у великій грі дрібниць не буває, то Берія, використавши свої давні можливості, зробив так, що в Швеції знову заговорили про долю викраденого барона Валленберга; з цими матеріалами він і подався до Сталіна: той жадібно цікавився всім тим, що відбувалося за кордоном.

Читаючи спецповідомлення, сказав:

— Стокгольм — найнудніше місто серед усіх, де мені доводилося працювати… До речі, я там в одному номері з Альошею жив, з Риковим…

13

Цього разу Аркадій Аркадійович зустрів Ісаєва похмуро, з-за столу не підвівся, навіть трохи роздратовано кивнув на стілець біля маленького столика, поставленого перпендикулярно до його великого, з різьбленням, письмового; зчепив свої міцні пальці й почав монотонно вдаряти ребром долонь об товсте скло, під яким лежав список телефонів і прізвищ.

— Поясніть мені, — заговорив він нарешті, акуратно підшукуючи потрібні слова, — чому ви… полковник МДБ… ні на йоту не вірите нам?

Ісаєв не поспішав з відповіддю; стримався, щоб не хруснути пальцями; до натужного болю у долонях стиснув кулаки й відкинувся на спинку стільця:

— По-перше, я ніколи — принаймні офіційно — не був ще «коронований» званням полковника МДБ. Я просто Штірліц… З мене досить… І потім це якесь дивне нововведення — держати полковника МДБ в камері внутрішньої тюрми… А втім, можливо, у керівництва щодо цього є свої новаторські міркування… По-друге, ви сказали «нам». Отже, ви не розділяєте себе з Деканозовим? І з тим, до кого ви мене підняли, коли він кричав на мене в присутності Деканозова, як кримінальник з базару в Хитрово… Ви єдині з Сергієм Сергійовичем? А він тримав мене на стільці, поки я не звалився на підлогу, втративши свідомість. Ви єдині і з тими, хто знущався з мене під час морської подорожі? Не розділяєте себе з ними?

— Не розділяю, — відрубав Аркадій Аркадійович; узявши олівець, швидко написав кілька слів на маленькому аркушику паперу й мовчки передав Ісаєву, приклавши при цьому палець до губів.

Ісаєв подивився на папірець, відставивши його від себе, — почерк був дрібний, нерозбірливий; Аркадій Аркадійович простяг йому окуляри, рубаючи й далі слова:

— І ніколи не відділятиму себе від моїх друзів, затямте це!