Читати книгу - "Острів Скарбів"

врятуватися. На північ від Буксирної Голови була оголена в час відливу довга піщана мілина. А ще північніше був другий мис, той самий, котрий на карті значився як Лісистий мис. Він увесь заріс височенними зеленими соснами, вони росли і понад самою водою.

Я запам'ятав слова Сільвера про те, що західне узбережжя Острова Скарбів огинає течія, яка прямує на північ. Я зрозумів, що вона вже підхопила мене і вирішив, оминувши Буксирну Голову, не витрачати даремно сили і спробувати пристати до Лісистого мису, який видався мені значно привітнішим.

Море вкривали великі брижі. Південний вітер допомагав мені плисти за течією. Хвилі рівномірно здіймались і розходились у морській гладіні.

Якби вітер був рвучким, я б давно потонув. Але все одно було неймовірно, що мій маленький легкий човник ще досі гойдається на хвилях, а не спочиває на морському дні. Лежачи на дні човника на спині, я не раз бачив у себе над головою виток величезної хвилі. І кожного разу я аж заклякав від думки, що вона поглине мене,… але мій човник підскакував, як на батуті, ніби пританцьовуючи, злітав на гребінь хвилі і плавно опускався, мов птах.

Через деякий час я навіть насмілився гребти. Але кожне порушення рівноваги вмить відбивалося на поведінці човника. Я ще й поворухнутися добре не встиг, як він із покірного став норовистим, стрімко злетів із гребеня вниз, потонув у бризках і влетів носом у нову хвилю.

Я був мокрий і наляканий, тож вирішив знову лягти на дно. Здавалося, тільки того й хотів мій човник, бо відразу так само обережно, як дотепер, поніс мене далі між хвиль.

Що гребти не можна, це було ясно. Якщо я безсилий і не можу змінити курс, то як би я мав дістатися берега?

Хоч я і злякався, та голова моя варила досить тверезо. Перше, що я зробив, обережно повичерпував воду зі свого матроського човника. Потім уважно спостерігав за ним, намагаючись збагнути, що саме допомагає йому так легко пливти. Я помітив, що хвилі по-різному виглядають, якщо за ними спостерігати з берега чи з борту корабля і з мого човника. Так зараз я бачив не великі гладкі гори, а ланцюг гір, хребет із гостроверхими вершинами, зі схилами і долинами. Човник, якому я довірився, спритно лавірував, вибирав долини, уникав крутих схилів і високих вершин.

«Це мене влаштовує, — вирішив я. — Треба лише чемно лежати і не порушувати рівновагу. Але на рівних місцях можна спробувати підгрібати до берега».

Так я і робив. Лежачи у дуже незручному положенні, опершись на лікті, я час від часу сплескував веслом, спрямовуючи човника до острова.

Це була нудна робота, яка, в першу чергу, вимагала терпіння. Проявивши його, я досяг певного успіху, порівнявся з Лісистим мисом. Та хоча берег був уже близький, за якусь сотню ярдів, я зрозумів, що пропливаю мимо берега. Я бачив зелені верхів'я дерев, які розгойдував бриз. Я втішався лише тим, що наступного мису не пропущу.

Минав час, і мене почала мучити спрага. Сонце було сліпучим, тим паче, що кожен його промінь безліч разів відбивався у дзеркалі води. Морська вода висихала на обличчі, губи запеклися морською сіллю, у горлі пересохло і страшенно боліла голова. Дерева, які були так близько, манили мене своєю прохолодою. Але течія стрімко проносила мене повз мис. А те, що я побачив, знову опинившись у відкритому морі, докорінно змінило мої плани.

Просто переді мною, десь за півмилі, а то й менше, я побачив «Іспаньйолу» з напнутими вітрилами. Мене побачать і неодмінно підберуть. Та от чи варто було тішитися цим? Мене страшенно мучила спрага, більше ні про що я і думати не міг. Та здивування прийшло якось саме по собі: «Іспаньйола» йшла під гротом і двома кліверами. Її сніжно-білі вітрила виблискували на сонці й, нагадаю, були напнуті. Вона дотримувалася північно-західного курсу. Невже пірати вирішили обпливти острів довкола і повернутися на попередню стоянку. Потім корабель все більше повертав на захід, і я подумав, що це недаремно: вони мене вже помітили і переслідують. Та враз корабель повернувся і безпорадно зупинився, вітрила поникли.

— Отже чортяки! Подумки вилаяв я піратів. — Понапивалися, мабуть, до знетями. От і дав би їм зараз капітан Смоллет прочухана за таку поведінку!

Тим часом шхуна, переходячи з галса на галс, зробила повний круг, зо дві хвилини пливла на всіх парах, знову опинилася на шляху зустрічного вітру і знову зупинилася. Декілька разів поспіль я спостерігав цю картинку.

«Іспаньйола» йшла то вперед, то назад, то на північ, то на південь, лопотіла вітрилами і вперто поверталася до того самого курсу, з якого намагалася вийти. Отже кораблем ніхто не керував. Куди ж усі поділися? Можливо, вони валяються смертельно п'яні або ж покинули шхуну. Якщо я потраплю на борт, то маю шанс повернути капітанові його корабель.

Течія тягла човника й «Іспаньйолу» з однаковою швидкістю. Проте шхуна так часто зупинялася, витрачала час на зміну галсів, що майже не рухалася вперед. Якби мені тільки вдалося сісти і веслувати, я б неодмінно наздогнав її. Я так цього захотів! Бажання нових пригод було сильнішим за почуття небезпеки, а думка про бочечку з прісною водою подвоїла мою необдуману рішучість.

І я сів, за що відразу поплатився: хвиля облила мене з голови до ніг. Але тепер я уже цього не боявся. Зібравши волю в кулак, я почав обережно гребти. Я наздоганяв «Іспаньйолу», якою ніхто не управляв. Одного разу хвиля таки зуміла мене налякати: так мене вкрила, що аж серце йокнуло у грудях. Довелося зупинитися і повичерпувати воду. Потім я трохи призвичаївся і вже більш-менш успішно керував човником, ведучи його між бурхливими хвилями. Тепер вони лише зрідка облизували мені обличчя.

Відстань між човником і шхуною швидко зменшувалася. Я вже навіть на поворотах бачив мідний румпель. На палубі нікого не було. Очевидно, розбійники втекли. Або лежать п'яні в кубрику. Якщо так, то я замкну їх там і робитиму з кораблем те, що вважатиму за потрібне.

Та не кажи «гоп», поки не перескочиш. Шхуна наробила такої чудасії: вона повернула чітко на південь, хоча час від часу і викручувалася на курсі. Щоразу, коли її заносило вбік, вітрила надималися, і вона йшла за вітром. Гірше не придумаєш: хоч «Іспаньйола» була безпорадна, хоча боки її були розгойдані, а вітрила безсилі, все ж вона за допомогою течії і вітру втікала від мене.

І ось нарешті мені пощастило: вітер ненадовго вщух. Підкоряючись