Читати книгу - "Садівник з Очакова"

баксів не повернув! — пригадав раптом Ігор. — Зайдемо потім до мене?!

Колян відмахнувся.

— Є речі приємніші за сотню баксів! — кивнув він на пляшку, взяв її і знову наповнив чарки.

Самогон у пляшці з-під пива закінчився хвилин за двадцять. М’ясо Ігор і Колян доїдали вже всуху, радше через почуття обов’язку, аніж задля задоволення. Ігор, ніби бавлячись, витягнув з кобури пістолет і почав його демонстративно розглядати.

— Що це в тебе? — нахилився до товариша Колян.

— Ось дещо зі скрині зі скарбами, — обличчя Ігора скривила п’яна усмішка.

— Що, справжній?

— Так, у комплекті з формою!

— Дай подивитись!

Ігор передав пістолет Коляну. Холодний метал руків’я збадьорив теплу долоню.

— Ану, постав на той пеньок пляшки! — наказав Колян.

Ігор виставив обидві пляшки на березовий пеньок, від якого до їхнього пікніка було не більше п’яти метрів.

Колян сидячи прицілився. Клацнув курок, але пострілу не було. Колян здивувався, ще раз прицілився і ще раз натиснув на курок. Знову осічка.

— Що, не заряджений? — Колян подивився на Ігора.

— Заряджений, — відповів той. — Я перевіряв.

— Слухай, віддай його мені! — попросив Колян. — По-дружньому! Ти, до речі, на день народження без подарунка приходив!

— Ти сам казав: головний подарунок — це прийти одягненим у стилі «ретро»! Крім того, навіщо тобі пістолет, який не стріляє?

— Про всяк випадок. Це ми з тобою знаємо, що він не стріляє, а інші не знають! Може, він мені й без стрільби життя врятує!!!

— Кому потрібне твоє життя? — посміхнувся Ігор. — Будеш п’яних пістолетом лякати?

Колян відмахнувся від слів приятеля і, здалося, відразу забув про пістолет.

— Добре, згортаємося! — сказав він, важко підводячись із землі. — Коли остання маршрутка?

— Залишайся в мене, — запропонував Ігор. — Як ти в такому стані поїдеш?

— В якому стані?! — образився Колян. — Ми класно закусили, а людина, яка добре закусила, не може бути п’яною!

Колян справді взяв себе під контроль. Допоміг Ігореві зібрати речі і другий пакунок, який він наповнив грибами на самому початку їхнього пікніка, не забув забрати. Похитуючись, вони вийшли з лісу на початок вулиці і пішли по ній вздовж будинків, освітлених тільки зсередини; повз жовтки вікон і віконечок, за якими мешканці Ірпеню готувалися до сну.

Зупинилися біля хвіртки Ігора. Колян навідріз відмовився ночувати у гостях. Ігор не мав ні сили, ні бажання проводжати приятеля на маршрутку. Та Колян цього й не просив.

— Я пам’ятаю, куди, — сказав він на прощання. І попрямував до автостанції.

18

Фотограф зателефонував близько одинадцятої. Голос його видався Ігору надто привітним. «Все готове, якість надзвичайна, Ви будете в захваті, — сказав він Ігореві. — Приїздіть. Краще зранку, бо з другої години я на виїзді — один депутат замовив сімейний портрет!»

— Він що, хотів похвалитися тим, що фотографує депутатів? — здивувався Ігор, ховаючи мобільник до кишені спортивних штанів.

Подивився на годинник. До обіцяного фотографом захвату їхати близько години, а до від’їзду фотографа до депутата близько трьох. Часу — вагон і маленький возик. І повна відсутність бажання куди-небудь поспішати. Зрештою, це відлуння вчорашнього пікніка. Ніякого головного болю, жодних похмільних синдромів. Просто лінива млявість.

Випив чашку чаю, розмішавши в ній попередньо три ложечки цукру замість звичної одної. Потім — міцної розчинної кави. Тільки після цього почав збиратися. А зібравшись, знову подивився на годинник і знову відчув якусь апатію, відсутність бажання навіть просто рухатися. Вийшов надвір. Небо сіре, сумне.

Озирнувся, підійшов до сараю. Двері прочинені, зсередини — неясний тихий шум. Підійшов і зазирнув. Побачив Степана, який вибивав з дощок цвяхи молотком. Три паки дощок лежали на бетонній підлозі.

Степан озирнувся, кинув погляд на сина господині.

— Щось ти запухлий сьогодні, — промовив він без зацікавлення. — А я ось старий паркан розібрав, кілька скринь змайструю, на майбутнє.

— Костюм, скрині, — замислено мовив Ігор. — Учора ви в костюмі і в краватці куди ходили?

— Просто гуляв містом… І ще буду гуляти. Нехай люди до мене звикають і бачать, що я — нормальний. Я починаю нове життя. Залишуся тут до кінця.

— Тобто будете жити у нас?

Степан усміхнувся.

— Ні, годі по сараях ночувати. Хочу будинок купити. Грошей тепер вистачить. А ти, здається, збирався мотоцикл…

— Навесні куплю, — відмахнувся Ігор. — Зараз нема сенсу…

— Так, зимою на мотоциклі не поїздиш, — погодився Степан.

Думки про мотоцикл, на деякий час засівши в його голові, не відволікли, однак, Ігора від інших, не менш важливих речей. І сто доларів він не забув прихопити з собою, щоб повернути борг приятелю.

З маршруткою пощастило — він виявився, власне, тим останнім пасажиром, завдяки якому мінібус вирушив у дорогу. Цього разу поїздка не супроводжувалася радіо «Шансон», та Ігор навіть не зауважив цей факт. Йому і в маршрутці думалося легко і приємно. Спочатку про те, як весною купуватиме мотоцикл, потім про фотографа і його дружину.

Фотограф зустрів Ігора посмішкою і несподівано запропонував гостю кави з коньяком. Відмовлятися від такої гостинності було б глупством. Ігор вмостився в м’якому шкіряному кріслі. Підвів голову, перевіряючи — чи не сохнуть, бува, фотки, притиснуті до капронової шворки маленькими різнокольоровими прищіпками. Ближче до чорної ширми висіло кілька великих фотографій, але це були чиїсь портрети.

— Дружина до тещі поїхала, — почув Ігор голос фотографа за спиною.

Фотограф поставив на журнальний столик тацю з кавовими горнятками, двома коньячними келішками і пляшкою «Хеннессі». Налив коньяк у келішки, приніс з кухні мідну турку з довгою ручкою. Кава, яку наливав з турки в горнятка, видалася Ігору незвично густою.

Перш ніж присісти на вільне крісло, фотограф приніс і поклав на стіл п’ять великих конвертів.

— Ви мене зацікавили, — сказав він, беручи келих з коньяком і поглядом закликаючи Ігора брати з нього приклад.

Ігор підніс келих з коньяком до носа, принюхався. Напрочуд шляхетний запах, особливо якщо його порівняти із запахом вчорашнього самогону, хоч і той був зовсім непоганим! Ігор посміхнувся, пригадавши вчорашній вечір.

— Ці плівки… — господар фотостудії пригубив коньяк. — Я ж професіонал і знаю про фотографію все. Або майже все! Але тут… Я не розумію, як це у вас виходить! Ви фотографуєте старими плівками і під старовину. Так?

— Що саме ви маєте на увазі? — Ігор втупився у фотографа.

— В мене чисто професійний інтерес. Якби мені показали такі фото на моніторі комп’ютера, я б сказав — геніальна робота з «фотошопом». Але ви мені принесли відзняті плівки, де все в минулому або ж геніально віддекороване і відкостюмоване під ретросовок, і де серед персонажів ви самі? Може, ці фото зі знімального майданчика якогось