Читати книгу - "Янголи і демони"

сьогодні вранці зареєструвався, отже, ми знаємо, що вони в місті і їм нічого не загрожує. Та ви самі кілька годин тому пили з ними чай. Вони просто запізнюються. Ми їх шукаємо, але я впевнений, що вони просто десь загулялися й забули про час.

— Загулялися? — Камерарій підвищив голос. — Вони мали бути в Сікстинській капелі годину тому!

Ленґдон перезирнувся з Вітторією. Зникли кардинали? То ось, виявляється, що вони шукали!

— Їхні імена, — сказав незнайомець, — справлять на тебе враження. Це кардинал Ламассе з Парижа, кардинал Ґідера з Барселони, кардинал Ебнер із Франкфурта...

Із кожним новим іменем Оліветті неначе меншав.

Незнайомець помовчав, ніби відтягуючи задоволення, пов’язане з останнім іменем.

— І з Італії... кардинал Бадджіа.

Камерарій весь обм’як, неначе корабель, що з натягнутими вітрилами раптом потрапив у повний штиль. Його сутана заколивалась, і він упав на стілець.

— I preferiti, — прошепотів він. — Чотири улюбленці... Бадджіа в тому числі... найімовірніший наступник... як таке можливо?

Ленґдон достатньо прочитав про сучасні вибори Папи, щоб зрозуміти відчай камерарія. Теоретично Папою може стати будь-який кардинал, якому не виповнилося вісімдесяти років, однак насправді тільки декілька мають достатній авторитет, щоб зібрати дві третини голосів у цьому надзвичайно упередженому голосуванні. Цих небагатьох називають preferiti.

І всі вони зникли.

У камерарія по обличчю котився піт.

— Що ти збираєшся з ними зробити?

— А ти як думаєш? Я нащадок шанувальників гашишу.

Від цих слів Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він чудово зрозумів, що вони означають. За віки Церква нажила кількох заклятих ворогів, зокрема так званих «шанувальників гашишу» і тамплієрів. Одних Ватикан переслідував, інших зрадив.

— Відпусти кардиналів, — попросив камерарій. — Хіба недостатньо погрози знищити Святе місто?

— Забудь своїх чотирьох кардиналів. Уважай, що їх уже немає. Але затям: їхню смерть запам’ятають... мільйони. Про що ще може мріяти мученик? Я їх прославлю на весь світ. Кожного по черзі. До півночі про ілюмінатів почують усі. Навіщо змінювати світ, якщо світ про це не знає? Публічні вбивства жахають і водночас збуджують, ти так не вважаєш? Ви довели це давним-давно... інквізиція, тортури над тамплієрами, хрестові походи. — Він па мить замовк. — І звісно ж, la purga. — Камерарій мовчав. — Пригадуєш la purga?. — запитав незнайомець. — Куди там, ти ж іще дитина! Священики загалом погано знають історію. Може, це тому, що історія їх ганьбить?

— La purga, — машинально сказав Ленґдон. — Тисяча шістсот шістдесят восьмий рік. Церква випалила розпеченим залізом чотирьом ученим-ілюмінатам на грудях хрест. Щоб очистити їх під гріха.

— Хто це говорить? — поцікавився незнайомець не так стурбовано, як зацікавлено. — Хто там іще є?

— Як мене звуть, немає значення. — Ленґдонові стало моторошно, але він намагався стримати тремтіння в голосі. Розмовляти з живим ілюмінатом було дивно... Все одно, що розмовляти і Джорджем Вашингтоном. — Я науковець, вивчаю історію вашого братства.

— Чудово, — відповів голос. — Приємно чути, що є ще люди, які пам’ятають про злочини, скоєні проти нас.

— Такі люди вважають вас покійниками.

Хибне уявлення. Братство доклало немалих зусиль, щоб усі вважали саме так. А що ще ти знаєш про la purga?

Ленґдон завагався. Що я ще знаю? Що вся ця вистава — суцільне божевілля, ось що я знаю!

— Після того, як кожному з учених випалили тавро, їх убили, а тіла покидали в людних місцях у Римі як пересторогу іншим, охочим приєднатися до ілюмінатів.

— Точно. Ми зробимо те саме. Око за око. Вважайте це символічною відплатою за наших загиблих побратимів. Ваші четверо кардиналів помиратимуть по одному щогодини, починаючи з восьмої. До півночі весь світ буде в захваті.

Ленґдон зробив крок до телефону.

— Ти що, справді збираєшся випалити цим чотирьом чоловікам тавра і вбити їх?

— Історія ж повторюється. Звичайно, ми діятимемо вишуканіше й сміливіше, ніж Церква. Вони вбили потайки і підкинули тіла, коли ніхто не бачив. Це так боягузливо.

— До чого ти ведеш? — запитав Ленґдон. — Хочеш сказати, що ти вб’єш кардиналів привселюдної.

— А ти здогадливий! Хоч залежно що вважати «привселюдно». Здається, сьогодні вже небагато людей ходить до церкви.

Ленґдон не був упевнений, що зрозумів правильно.

— Ти що, збираєшся вбивати їх у церквах?

— Задля їхнього ж блага. Так Бог зможе швидше доправити їхні душі до раю. Що тут поганого? Та й пресі це, мабуть, сподобається.

— Ти блефуєш, — холодно сказав Оліветті, нарешті опанувавши себе. — Ти не можеш убити людину в церкві і сподіватися, що тобі це зійде з рук.

— Блефую? Ми ходимо поміж твоїх швейцарських гвардійців, наче привиди, викрадаємо з ваших стін чотирьох кардиналів, закладаємо вибуховий пристрій у саме серце вашої найбільшої святині, і ти вважаєш, що це все блеф? Коли почнуться вбивства і ми знайдете першого кардинала, журналісти не забаряться. До півночі світ дізнається про місію ілюмінатів.

— А якщо ми виставимо в кожній церкві варту? — запитав Оліветті.

Незнайомець розсміявся.

— Боюся, розмах вашої релігії дуже ускладнить вам це завдання. Ти ніколи не рахував, скільки в Римі католицьких храмів? їх понад чотириста. Собори, каплиці, скинії, абатства, монастирі, парафіяльні школи...

Обличчя в Оліветті залишалось рішучим.

— Усе почнеться через півтори години, — сказав незнайомець, схоже, на прощання. — По одному щогодини. Математична прогресія смерті. А зараз — бувайте.

— Зачекай! — вигукнув Ленґдон. — Скажи, яке тавро ти збираєшся поставити кожному з них?

Убивці це запитання, схоже, сподобалось.

— Мені здається, ти знаєш відповідь. Чи ти сумніваєшся? Скоро сам усе побачиш. Переконаєшся, що давні легенди не брешуть.

Ленґдонові запаморочилося в голові. Він чітко зрозумів, на що натякає незнайомець. З пам’яті спливло тавро на грудях Леонардо Ветри. У легендах про ілюмінатів згадано всього п’ять амбіграм. Залишилось чотири, думав Ленґдон, і зникло четверо кардиналів.

— Я зобов’язаний дати сьогодні світові нового Папу, — мовив камерарій. — Перед Богом зобов’язаний.

— Камерарію, — сказав незнайомець, — світові не потрібний новий Папа. Після півночі цьому Папі в спадок не залишиться нічого, крім купи каміння. Католицькій церкві кінець. Ваше панування на землі скінчилось.

Запала тиша.

Камерарій здавався щиро засмученим.

— Ти помиляєшся. Церква — це не лише споруда з цегли й бетону. Неможливо отак просто викреслити два тисячоліття віри... будь-якої віри. Не можна вбити віру, лише знищивши її земні символи. Католицька церква житиме — з Ватиканом чи без нього.

— Шляхетна брехня. Але все одно брехня. Ми обидва знаємо правду. Скажи, чому Ватикан — це фортеця, оточена мурами?

— Служителі Бога живуть у небезпечному світі, — відповів камерарій.

— Скільки тобі років? Ватикан — це фортеця, бо католицька церква зберігає половину свого багатства в його стінах — рідкісні полотна, скульптури, коштовні камені, безцінні книжки... Крім того, у сейфах банку Ватикану