Читати книгу - "Том 3"

взялися самовільно.

Молодий хлопець

На це вже дасть відповідь будівничий і товариство.

Лицар

Але я чував, що ся гора й сама розтати може, бо в неї, кажуть, підмурівок з льоду.

Принцеса Коли ж вона розтане?

Лицар

Та весною. Притіцеса Але ж ти бачиш сам, тепера осінь!

Молодий хлопець

Ми швидше дорубаємось до льоду, коли він є, ніж ти весни діждешся.

Як дорубаємось, тоді й побачим, що нам робити — чи рубати далі, чи ждать весни.

Лицар

Тоді вже буде пізно. Одкритий лід і восени розтане, гора впаде і всіх завалить нас.

Молодий хлопець

А що ж, по-твоєму, чинити маєм?

Іти туди, безрогам на поталу?

Лицар

Ні, сісти тут, на першому уступі — адже безпечно, бидло не дістане — і ждати. Не довіку ж буде нелад.

Он, гляньте, підпаски з собаками ідуть, щоб дати лад, полагодити стійла і все позаганяти.

Молодий хлопець

Знов назад!

Знов буде бруд, і погань, і зараза!

Лицар

Воно ж провітрилося трохи за сей час, а може, згодом ці хліви зруйнують.

Адже й хотіли... Може, я се винен, що діло до кінця не довели.

Спочатку я, а потім ви, панове, все діло зіпсували.

1-й майстер Отакої!

Ми «діло зіпсували»! Ну, лицарю,

я жалую, що не віддав тебе

тій бабищі. Якраз була б з вас пара!

Принцеса

(тремтячим голосом до лицаря)

Та що ж се ти? Чого ж тепер ти хочеш?

Невже тобі неволя не обридла?

Лицар

Обридла, тим-то я її боюся і втретє вже на неї не наважусь знов сміливим та необачним вчинком.

Я думаю, що й наш король не звір, що й він калік не зважиться карати.

І ти, і я — розбиті ми обоє.

Навіщо ми йому? Він нас простить.

Принцеса

А їх, майстрів?

Лицар

їх? Може, й їх простить...

(Зовсім тихо, засоромлено, але дивлячись принцесі з благанням в вічі.)

А зрештою... що нам до них за діло?..

Ми втомлені...

Молодий хлопець

Так пропадай же самі

І нам тепер нема до тебе діла, недобитку мізерний! Радий будь, що в нас, майстрів, лежачого не б’ють, а то б я перший...

(Плює й одвертається. До принцеси.)

Що ж? Ходім на гору! Принцеса

Стривай хвилину! Ти не знаєш, хлопче, як тяжко так з коханим розставатись.

(До лицаря.)

Мій лицарю, мій друже, що з тобою?

Невже душа твоя зламалась, вмерло серце? Де речі запальні, де та одвага, що ними ти очарував мене?

Гриміло слово, мов поток весняний, мов божий грім з небес...

Лицар

(сумно)

Було колись!..

Принцеса

Світила думка, наче блискавиця, немов зоря досвітня, у темниці горіла гордо так...

Лицар

Було колись!

Принцеса Одвага в серці жевріла, мов пломінь, їй не страшні були ні гори-кручі, ні урвиська-яри...

Лицар

Було колись...

Не вернеться... Я втомлений — навіки.

М о лго д,и й хлап е ц ь Ти втомлений? З якої ж то роботи? Лицар

Ох, без роботи томляться ще гірше.

Не знаєш, хлопче, як неволя томить!

Принцеса

Я знаю, друже, але й те я знаю, що крила знов на волі виростають у соколів приборканих.

Лицар

Шкода!

Або не сокіл я, або спалила мені неволя крила, тільки чую, душею чую — їм не відрости.

Принцеса

Але ж недавно ще вони махнули так широко!

Лицар

То був порив остатній, він показав, що крил моїх — нема, що то була якась мана, облуда, немов я чув їх в себе за плечима.

І... слухай... я признаюсь... не одвага мене на гору несла... розпач, люба.

Мені здавалось — вороття немає, хоч добре тямив, що нема й рятунку.

Принцеса

Ні, ні, неправда, ти на себе клеплеш. Тоді ти так не думав, а тепер тебе чорнить зрадлива пам'ять...

Лицар

Може...

Однаково... Та вір мені, тепер я втомлений навік. Той порив порвав мені востатнє ржаву душу,

її неволя рж^ю так посіла, а що порвало — героїзм чи розпач,— сама ти зваж.

Принцеса мовчить, і сльози виступають у неї на очах.

Молодий хлопець (тихо, але зважливо)

Ходім!

Принцеса (до лицаря, з благанням)

Ходімо, любий!

Лицар

Ні, не піду.

Принцеса

(з риданням)

Прощай!

(Повертається йти; хлопець бере її за руку.)

Лицар (з раптовою безсилою злобою)

А, ти, зрадлива!

Ти, безсоромна! Женихів міняєш, мов рукавички! Був король, був лицар,— раніше, певне, був пастух чи конюх,— тепера хто? Той хлопець кучерявий?

Віншую, пане майстре! не надовго!

Молодий хлопець (здіймаючи уламки кришталю)

Бігме, не втерплю, голову розкрою!

Принцеса (утримує його за руку)

Стривай, лежачого не б’ють. Лицарю, я дякую тобі за стидкі речі,— тепер мені тебе не трудно кинуть.

Ти, певне, знов здоровим, дужим станеш, але для мене ти вже вмер. Я друга

сьогодні поховала, може, завтра зустріну ворога. Бувай здоров.

^ (До хлопця.)

Ходім! Пора! Ти марне час прогаяв, дивись, товариші вперед пішли.

Молодий хлопець Я нажену.

(Рубає.)

Гей, пане будівничий! Скажіть, ми хутко станем на горі?

Будівничий

Який швидкий! Ні, молодче, не хутко, се діло довге, як осіння казка.

Принцеса

Зате скінчиться справжньою весною!

Лицар

(понуро, сидячи нерухомо на низькому уступі) Ще після осені зима належить.

Будівничий Але ж й зимі на світі є кінець.

Кінець, може, колись буде.

Тифліс, 25.1 1905 р.

ТРИ хвилини

Діалог

і

У клубі.

Натовп людей, промови, гамір. Одна пара, Монтаньяр* і Ж і -р оін д и с т *, в палкій сперечці одбиваеться від гурту і кінчає на одшибі почату розмову.

Монтаньяр

Послухай, громадянине, ти знаєш, я, монтаньяр, пепавиджу тебе і всі твої великопанські мрії.

Жіропдист

Великопанські?

Монтаньяр

Вже ж, великопанські!

Зреклися ви титулів, привілеїв і хартій паперових лиш па те, щоб хартії неписані дістати, на привілей посвітачами бути, героями для всіх віків потомних.

Ви Цезаря свого ие пощадили, аби на титул Брутів заслужити.

О, тії Брути! Се ж і є те кодло, з якого Цезарі виходять потім!

Хто хоче буть республіканцем добрим, хай гострить меч на Брута щонайперше.

Жіропдист

А Цезарям своїм хай б’є чолом, бо тії дозволяють всім, хто хоче,

на голову, посвячену тріумфом, болотом кидать, жартами масними,— все стерпить голова, аби жива.

Монтаньяр

(дивиться на голову Жірондиста)

А нежива стерпіти може й більше.

Жірондист

Ні, громадянине, до неживої болото вже не пристає так легко, а надто, як ще й кров її обмиє...

Кров Цезаря проливши, Брут обмив усе болото цезарських тріумфів.

(Задумується.)

Не думав він про се, меча