Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

Посланець з дарунком на пам'ять

У наш теперішній дім ми переїхали на другий рік після одруження, восени. Колишня наша оселя підлягала перебудові, й нам довелося звідти вибиратися. Тому ми заходились шукати дешеву й зручну квартиру, однак знайти щось таке з нашими фінансами було не так-то просто. Коли про це довідався мій дядько, то запропонував негайно переселитися в його дім у Сетаґая. Він придбав його ще в молодості й прожив там років десять. Збирався зносити цей старий будинок, а натомість побудувати трохи функціональніше й сучасніше житло, однак через те, що його намір не узгоджувався з нормами забудови, зробити цього йому не вдалося. Ходили чутки, що найближчим часом ці норми зм’якшаться. Дядько готовий був чекати, та якби залишив дім порожнім, то мусив би платити податок на нерухомість, а якби здав в оренду чужим людям, то пізніше мав би клопіт з їх виселенням. Тому, щоб зменшити податок, він погодився брати з нас за надане житло таку саму невисоку плату, яку ми досі платили за квартиру. Зате вимагав, щоб ми зобов’язалися звільнити дім за три місяці, коли попросить. Ми не заперечували. Справа з податком залишалася не зовсім зрозумілою, але ми почувалися щасливими, що зможемо хоч якийсь час жити в окремому будинку за невеликі гроші. До станції на лінії Одакю було далекувато, зате дім містився в тихому житловому районі й навіть мав невеликий сад. І хоча він нам не належав, ми відчули себе майже «домовласниками», як тільки в ньому оселилися.

Дядько, молодший брат моєї матері, нічим нам не докучав. Прямий і щирий, він, однак, діяв без зайвих слів, а тому здавався трохи непередбачуваним. З усієї нашої рідні я любив його найбільше. Він закінчив університет у Токіо й влаштувався диктором на радіо, але через десять років звільнився, як він сам казав, з обридлої роботи й відкрив бар на Ґіндзі. Цей скромний маленький заклад прославився своїми чудовими коктейлями, і через кілька років дядько вже став власником ряду барів і ресторанів. І всі вони процвітали — видно, дядько мав дар, потрібний для такого діла. Одного разу, ще у студентські роки, я запитав, чому всі його заклади успішно розвиваються. Чому, скажімо, на Ґіндзі один такий заклад процвітає, а інший банкрутує. Я ніяк цього не розумів. І тоді дядько протягнув переді мною руки долонями догори і з поважним виразом на обличчі сказав: «У мене легка рука». І більше нічого не пояснив.

Можливо, він справді мав легку руку. Але, крім того, він умів збирати звідусіль здібних людей. Він виплачував їм високу зарплату і добре до них ставився, а вони віддячували йому повагою і старанністю в роботі. «Якщо я довіряю людині, то даю їй змогу проявити свій талант і плачу добрі гроші, — казав мені дядько. — Якщо ти щось купуєш, то не думай про витрати або прибутки. А от енергію бережи для того, чого не можна купити за гроші».

Дядько одружився пізно — обзавівся нарешті родиною років під сорок п’ять, коли вже досяг економічних успіхів. Його дружина, років на три-чотири молодша за нього, була розлучена й принесла із собою значний маєток. Дядько ніколи не розповідав, де і як із нею познайомився. На вигляд — тиха і з доброї родини. Від дядька дітей вона не мала. Як, здається, і від попереднього чоловіка. Можливо, це й стало причиною розпаду її першого шлюбу. Так чи інакше, хоча в свої сорок з лишком років дядько й не став капіталістом, але більше не мусив працювати як віл, щоб забезпечити себе. Крім доходу від барів і ресторанів, він отримував ренту від зданих в оренду будинків і квартир, а також сталі дивіденди від укладених капіталів. Наше сімейство, відоме своїм скромним способом життя і повагою до солідного бізнесу, дивилося на дядька з його сумнівними барами й ресторанами холодними очима, та й він сам від самого початку не дуже спілкувався з ріднею. І тільки про мене, свого єдиного небожа, здавна турбувався. А особливо після смерті моєї матері — я тоді вступив до університету, — коли з батьком, який одружився удруге, у мене не складалися добрі стосунки. За час мого бідного й самотнього студентського життя він мене неодноразово годував безплатно у своїх ресторанах на Ґіндзі.

Життя в окремому будинку він уважав обтяжливим, а тому мешкав з дружиною у квартирі в районі Адзабу. Не любив особливо розкошувати, але мав одну слабину — купував рідкісні автомобілі. В його гаражі, виблискуючи первісною красою, стояли, дбайливо доглянуті, майже антикварні дві моделі — «Ягуар» та «Альфа-Ромео».

Розмовляючи якось з дядьком по телефону в одній справі, я з цікавості запитав про родину Мей Касахари.

— Касахара, кажеш? — Він трохи задумався. — Такого прізвища не пам’ятаю. Бо тоді, коли я там жив, був одинаком і з сусідами зовсім не спілкувався.

— Навпроти їхньої садиби, по той бік доріжки, стоїть порожній дім, — сказав я. — Раніше там начебто жили Міявакі, а зараз він пустує, віконниці дошками забиті.

— О, цього Міявакі я добре знаю, — відповів дядько. — Колись він мав кілька ресторанів, один на Ґіндзі. Кілька разів зустрічався з ним і розмовляв у справах. Між нами кажучи, його ресторани були так собі, нічого особливого, але містились у гарних місцях, і, гадаю, справи в них ішли на лад. Міявакі був досить приємною людиною, але, здавалось, виростав матусиним синком. Чи то ніколи тяжко не працював, чи то до такої роботи не звик, але з роками не дорослішав — до такого типу людей належав. Хтось йому порадив пограти на фондовому ринку. Купив якісь сумнівні акції і втратив усе — і гроші, і землю, і дім, і ресторани. І, як на лихо, виявилося, що саме тоді він заставив дім і землю, щоб відкрити новий ресторан. Як кажуть, забрав підпору з огорожі саме тоді, коли налетів боковий вітер. Здається, він мав двох дочок на виданні.

— І відтоді в цьому домі ніхто не живе.

— Невже? — здивувався дядько. — Тож, напевне, його право власності під запитанням, а всі активи заморожені. Але краще цього дому не купувати, навіть якщо продадуть дешево.

— Та я навіть запівдарма не зміг би його купити. — Я засміявся. — Але чому?

— Коли я там купував свій, то дещо дізнався і про цей дім. З ним щось негаразд.

— Там що, привиди ходять?

— Про привиди нічого не знаю, але нічого доброго про цю садибу не чув, — сказав дядько. — До кінця війни