Читати книгу - "1Q84. Книга І"

потріскувала. Треба повернутися додому й сказати по телефону Комацу: «Вибачте, Комацу-сан, я виходжу з цього діла. Воно надто небезпечне». Так зробила б людина з нормальною психікою.

Та коли Тенґо почав думати про «Повітряну личинку», його душа страшно розгубилася, розпалася на дві половинки. Хоч би яким небезпечним був план Комацу, Тенґо вже не мав змоги кинути виправлення рукопису «Повітряної личинки». Інша річ, коли б він зробив так ще перед тим, як узявся до переписування оповідання. Тепер уже пізно. Він по шию загруз у тому творі. Дихає повітрям того світу, звик до тамтешнього земного тяжіння. Екстракт того оповідання проник навіть крізь стінки його внутрішніх органів. Оповідання настійливо прагнуло змін, зроблених його руками, а він гостро відчував це прагнення. Таку річ міг зробити лише Тенґо, й вона, варта того, мусила бути зробленою.

Заплющивши очі, Тенґо спробував вирішити, на що йому негайно зважитися. Але не зумів. Розгублена, роздвоєна людина не здатна дійти логічного висновку.

— Адзамі точно записувала твою розповідь? — спитав Тенґо.

— Так, як я розказувала, — відповіла Фукаері.

— Ти розповідала, а вона записувала? — запитав Тенґо.

— Тільки доводилося розповідати тихо.

— Чому тихо?

Фукаері озирнулася навколо. Пасажирів майже не було. Тільки мати з двома маленькими дітьми сиділа віддалік на протилежному сидінні. Здавалось, вони втрьох їдуть кудись далеко, де їх очікує радість. І такі щасливі люди живуть на світі.

— Щоб ті люди не почули, — прошепотіла Фукаері.

— Ті люди? — повторив Тенґо. По її не зосереджених очах він здогадався, що мова йде не про жінку з дітьми. А про когось конкретного, добре знайомого їй і невідомого йому — кого тут не було.

— Хто ті люди? — спитав Тенґо. Також трохи тихішим голосом.

Фукаері нічого не сказала, а тільки зморщила міжбрів'я й міцно стиснула губи.

— Карлики? — запитав він.

Відповіді також не почув.

— А карлики, про які ти говориш, не розсердяться, якщо твоє оповідання буде опубліковане й набере розголосу?

І на це запитання дівчина не відповіла. Її очі все ще не зосереджувалися ні на чому. Не дочекавшись відповіді, Тенґо поставив інше запитання:

— Ти могла б розповісти мені про сенсея, якого згадувала? Що він за людина?

Фукаері здивовано глянула на Тенґо. Мовляв, що говорить цей чоловік? Потім сказала:

— Скоро з ним зустрінемося.

— Напевне, — сказав Тенґо. — Напевне, так і буде. Врешті-решт зустрінемося. Я тоді сам зможу перевірити, що він за людина.

На станції в містечку Кокубундзі у вагон зайшов гурт старих людей, одягнених як альпіністи. Всього десять — п'ять чоловіків і п'ять жінок, на вигляд віком від шістдесяти п'яти до сімдесяти п'яти. З рюкзаками на спині, в шапках, вони весело галасували, немов школярики, що вирушили на екскурсію. Баклаги з водою стирчали в них за поясами або в кишенях рюкзаків. «Якщо я постарію, то чи зможу так радіти? — подумав Тенґо. І ледь-ледь похитав головою: — Ні, навряд». Він уявив собі, як ці старі люди на вершині якоїсь гори урочисто п'ють воду із баклаг.

Карлики, незважаючи на свій невисокий зріст, п'ють дуже багато води. І люблять не воду з водогону, а дощову і з невеличкої найближчої річки. Тому дівчина вдень зачерпувала відро води в річці й поїла нею карликів. Коли падав дощ, вона ставила відро під ринву. Бо карлики більше полюбляли природну дощову воду, ніж річкову. Вони дякували дівчинці за таке люб'язне ставлення до них.

Тенґо помітив, що йому важко зосереджуватися на чомусь одному. Недобра ознака. Мабуть, тому, що сьогодні неділя. В його душі почався якийсь розлад. Десь на рівнині його почуттів здіймалася зловісна піщана буря. В неділю іноді з ним таке ставалося.

— Що з вами, — запитала Фукаері без запитальної інтонації. Видно, здогадалася, яке напруження відчуває Тенґо.

— Я зможу? — спитав він.

— Що?

— Я зможу добре говорити?

— Добре говорити, — спитала Фукаері. Видно, не зовсім розуміла, що він каже.

— Із сенсеєм, — сказав Тенґо.

— Із сенсеєм добре говорити, — повторила вона.

Трохи повагавшись, Тенґо зізнався:

— Здається, ніби багато різних речей не в'яжуться докупи і все йде нанівець.

Повернувшись усім тілом до нього, Фукаері глянула йому прямо в обличчя.

— Чого ви боїтеся, — спитала вона.

— Чого я боюся? — повторив Тенґо її запитання.

Дівчина мовчки кивнула.

— Можливо, боюся зустрічі з новою людиною. Особливо недільного ранку, — сказав Тенґо.

— Чому в неділю, — спитала Фукаері.

Тенґо відчув, як під пахвами почав виступати піт. Стиснуло груди. Від думки про зустріч із новою людиною і про те, що нового вона принесе. І про те, чим це йому загрожуватиме.

— Чому в неділю, — ще раз спитала Фукаері.

Тенґо згадав про неділю зі своїх дитячих літ. Коли вони закінчували обхід маршрутом, визначеним для збирання абонентної плати для «NHK», батько разом із ним заходив у пристанційну їдальню і казав: «Замовляй, що тобі подобається».

То була своєрідна нагорода. Для них обох, що жили скромним життям, це була майже єдина нагода поїсти в місті. Там батько, як не дивно, замовляв пиво (зазвичай він не брав у рот нічого хмільного). Та навіть батькове припрошування не збуджувало апетиту. Звичайно Тенґо завжди голодував, але тільки в неділю чомусь не хотів їсти. З'їсти геть усе із замовленого — залишати нічого не дозволялося — оберталося на муку. Іноді мимоволі хотілося блювати. Такою була неділя для Тенґо в дитинстві.

Фукаері глянула на його обличчя. Шукала чогось в його очах. Потім простягнутою рукою взяла його руку. Тенґо здивувався, але намагався не видавати на обличчі свого подиву.

Аж до прибуття на станцію в містечку Кунітаті вона не відпускала його руки. Її рука була твердішою і гладшою, ніж йому здавалося. Не гарячою і не холодною. Була вдвічі меншою від його руки.

— Нічого не бійтеся. Бо неділя не буде такою, як завжди, — сказала вона, ніби сповіщала щось, нікому не відоме.

«Здається, вперше за одним разом вона вимовила два речення», — подумав Тенґо.

Розділ 9

(про Аомаме)

Змінився краєвид, змінилися правила

Аомаме пішла до найближчої від її квартири районної бібліотеки. І, стоячи перед прилавком, попросила показати підшивку газет зменшеного формату. За три місяці — від вересня до листопада 1981 року. «Є „Асахі“, „Йоміурі“, „Майніті“ та „Ніккей“. Яку з них ви хотіли б?» — спитала бібліотекарка, жінка середніх літ, в окулярах, яка здавалася домогосподаркою на побічній роботі, а не штатною бібліотечною працівницею. Хоча й не була повною, її зап'ястя набрякло, немов шинка.

— Дайте будь-яку, — сказала Аомаме. — Вони всі однакові.

— Можливо, що так, але боюсь, що якась одна вам не підійде, — сказала жінка одноманітним голосом, що